Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Треба його показати мадам Помфрі, - пояснив він.
Хлопці пішли дорогою за дівчатами; Гаррі, йдучи, напружено міркував. Вони заходили вже на територію школи, коли він заговорив, не в змозі більше приховувати своїх думок.
– Мелфой знав про це намисто. Чотири роки тому воно лежало на вітрині в «Борджин і Беркс», я, коли ховався в крамничці від нього і від його батька, бачив, як він до нього приглядався. Ось що він купував того дня, коли ми за ним стежили! Він пригадав, що воно там є, і вирішив по нього повернутися!
–
– Стільки народу ходить у «Борджин і Беркс»… Та й дівчина казала, що Кеті взяла пакунок у дівчачому туалеті.- Вона казала, що та прийшла з ним з туалету, але це не означає, що вона його взяла в туалеті…
– Макґонегел!
– попередив Рон.
Гаррі підвів голову. І справді, кам'яними сходами швидко дріботіла до них крізь мокрий сніг професорка Макґонеґел.
– Геґрід каже, що ви всі бачили, що сталося з Кеті Бел… Негайно зайдіть до мого кабінету! Що то в тебе, Поттере?
– Це те, чого вона торкнулася, - пояснив Гаррі.
– О, Господи, - стривожилася професорка Макґонегел. забираючи в Гаррі намисто.
– Ні-ні, Філч, вони зі мною!
– поспіхом додала вона, бо через вестибюль до них уже човгав Філч з чуйником таємниць напоготові.
– Негайно занеси це намисто професорові Снейпу, але дивись, не торкайся до нього! Нехай буде загорнуте в шарф!
Усі четверо учнів пішли за професоркою Макґонегел до її кабінету. Заліплені мокрим снігом шибки деренчали від вітру; в кабінеті було прохолодно, хоч у каміні й потріскував вогонь. Професорка Макґонегел зачинила двері й стала за письмовим столом обличчям до Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, яка й досі ридала.
– Ну?-різко запитала вона.
– Що сталося? Затинаючись і роблячи численні паузи, щоб угамувати ридання. Ліна розповіла, як Кеті пішла до туалету в «Трьох мітлах» і повернулася з пакунком, на якому не було жодних позначок, і що Кеті була якась трохи дивна, і як вони сперечалися, чи варто було погоджуватись передавати комусь невідомо що, і як ця сварка перейшла в сутичку, під час якої пакунок розірвався. Тут Ліну охопив такий розпач, що більше жодного слова з неї витягти не вдалося.
– Що ж, - досить лагідно сказала професорка Макґонеґел,-Ліно, йди до шкільної лікарні, нехай мадам Помфрі дасть тобі заспокійливе.
Коли дівчина вийшла з кабінету, професорка Макґонегел знову глянула на Гаррі, Рона й Герміону.
– Що сталося, коли Кеті торкнулася намиста?
– Вона здійнялася вгору, - пояснив Гаррі, перш ніж Рон чи Герміона встигли розкрити рота. А тоді закричала й знепритомніла. Пані професорко, чи не міг би я побачити професора Дамблдора?
– Поттере, директор повернеться аж у понеділок, - здивовано глянула на нього професорка Макґонеґел.
– Його немає?
– сердито перепитав Гаррі.
– Так. Поттере, немає!
– гостро відповіла професорка Макґонеґел.
– Але якщо маєш що розповісти про цю жахливу подію, то розповідай мені!
Частку секунди Гаррі вагався. Професорці Макґонеґел він якось не був готовий звірятися; Дамблдор, хоч і здавався часом грізнішим, якось легше сприймав різні теорії, навіть найдикіші, і не був схильний глузувати з них. Однак це було питання життя й смерті, тож боятися глузування було якось недоречно.
– Мені здається, пані професорко, що це Драко Мелфой дав Кеті намисто.
Рон почав ніяково терти собі носа; а Герміона зачовгала ногами, ніби хотіла відійти від Гаррі якнайдалі.
– Поттере, це дуже серйозне звинувачення, - сказала професорка Макґонеґел після секундного збентеження.
– Ти маєш якісь докази?
– Не маю, - сказав Гаррі, - але… - і він розповів їй, як вони йшли за Мелфоєм до «Борджин і Берке» й підслухали його розмову з Борджином.
Коли він договорив, професорка Макґонеґел збентежилася ще більше.
– Мелфой приніс щось до «Борджина й Беркса», щоб відремонтувати?
– Ні, пані професорко, він лише хотів, щоб Борджин йому сказав, як те щось полагодити, з собою він нічого не мав. Але річ не в тім. Головне, що він там щось купив, і мені здається, що саме оце намисто…
– Ти бачив, як Мелфой виходив з крамниці зі схожим пакунком?
– Ні, пані професорко, він звелів Борджину зберігати свою покупку в крамниці…
– Але ж Гаррі, - втрутилася Герміона, - Борджин запитав, чи не хотів би він забрати ту річ з собою, а Мелфой відповів «ні»…
– Бо він не хотів до нього торкатися, це ж очевидно!
– розсердився Гаррі.
– Насправді він сказав: «Як би це виглядало, якби я ніс таке по вулиці?» -уточнила Герміона.
– Він був би схожий на ідіота, якби йшов у намисті, - не стерпів, щоб не пожартувати, Рон.
– Ой, Роне, - зітхнула Герміона, - воно ж було б загорнуте, і йому не треба було б до нього торкатися, а пакунок легко можна було б заховати під плащем, і ніхто б його не побачив! Думаю, він міг залишити в «Борджина й Беркса» щось громіздке, або щось таке, від чого багато шуму, або таке, що привертало б до нього увагу, якби він ішов з ним по вулиці… а крім того, - голосно додала вона, перш ніж Гаррі встиг її перебити, - я ж поцікавилася в Борджина цим намистом, хіба не пам'ятаєте? Коли я зайшла, щоб вивідати, що саме просив зберігати Мелфой, я побачила там намисто. А Борджин лише ціну мені назвав, він не казав, що воно вже продане…
– Бо ти поводилася занадто відверто, він уже за п'ять секунд збагнув, чого ти прийшла. Зрозуміло, що він нічого не збирався тобі казати… та й Мелфой міг домовитися, щоб йому це вислали поштою, бо…
– Годі вже!
– сердито урвала розмову професорка Макґонеґел тієї миті, коли Герміона вже було роззявила рота, щоб заперечити.
– Поттере, дякую за все, що ти розповів, але не можна винуватити містера Мелфоя лише на тій підставі, що він побував у крамниці, де можна було придбати це намисто. Це може стосуватися, мабуть, сотень людей…