Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– …що я й казав… - пробурмотів Рон.
– …і в будь-якому разі цього року ми застосували тут суворі заходи безпеки, тож я не вірю, що намисто могло б потрапити в школу без нашого відома…
– …але…
– …ба навіть більше, - завершила професорка Макґонеґел, усім своїм виглядом показуючи, що ставить на цьому жирнющу крапку, - містера Мелфоя сьогодні в Гоґсміді не було.
Гаррі відвисла щелепа.
– Звідки ви знаєте, пані професорко?
– Бо він відбував у мене покарання. Він уже двічі поспіль не виконав домашніх завдань з трансфігурації. Тож дякую тобі. Поттере, що поділився своїми підозрами, - сказала вона, обходячи друзів.
– але зараз я мушу йти до шкільної лікарні, щоб подивитися, як почувається Кеті Бел. Бажаю доброго дня.
Професорка відчинила двері кабінету. Друзі не мали іншого вибору, крім як мовчки повз неї пройти.
Гаррі був сердитий на друзів, бо ті підтримали Макґонеґел; проте він не міг не приєднатися до їхньої розмови, коли вони почали обговорювати все, що сталося.
– То кому, як ви гадаєте. Кеті мала передати намисто?
– поцікавився Рон. коли вони піднімалися по сходах до вітальні.
– Хто його зна, - знизала плечима Герміона.
– Головне, що йому дуже пощастило. Ніхто не зміг би розгорнути той пакунок, не торкаючись намиста.
– Він міг призначатися кому завгодно, - припустив Гаррі.
– Скажімо, Дамблдору… смертежери були б раді його позбутися, він. мабуть, у переліку їхніх найперших мішеней. Або Слизорогу… Дамблдор вважає, що Волдеморт дуже хотів мати Слизорога на своєму боці і, мабуть. не дуже зрадів, коли той став на бік Дамблдора. Або…
– Або тобі, - стривожено сказала Герміона.
– Такого не могло бути.
– заперечив Гаррі.
– бо тоді Кеті просто зачекала б мене й віддала пакунок. Я йшов за нею від самих «Трьох мітел». Було б значно простіше передати пакунок за межами Гоґвортсу, якщо врахувати, що Філч усіх обшукує. Цікаво, чому Мелфой сказав їй занести це до замку?
– Гаррі, та ж Мелфоя в Гоґсміді не було!
– аж тупнула ногою роздратована Герміона.
– Він міг скористатися допомогою когось зі своїх посіпак, - наполягав Гаррі.
– Креба чи Ґойла… або якогось смертежера. Він тепер матиме значно кращих посіпак, ніж Креб з Ґойлом…
Рон і Герміона перезирнулися з таким виглядом, ніби подумали: «Немає сенсу з ним сперечатися».
– Холодець з кропом, - упевнено проказала Герміона пароль, коли вони підійшли до Гладкої Пані.
Портрет відхилився, пропускаючи їх до вітальні. Вона була переповнена і пропахла мокрим одягом; схоже, багато учнів через негоду поприходило з Гоґсміду раніше. Ніхто не виказував особливого страху чи розгубленості: очевидно, що новина про пригоду Кеті ще сюди не дійшла.
– Якщо подумати, то це не був блискучий напад, - сказав Рон, недбало турнувши якогось першокласника зі зручного крісла біля каміна, щоб сісти туди самому.
– Закляття навіть до замку не протривало. Не дуже надійна штука.
– Твоя правда, - погодилася Герміона, зіштовхуючи Рона ногою з крісла і знову пропонуючи його першокласнику.
– Це все не було добре продумано.
– Та відколи це Мелфой став найбільшим у світі мислителем?
– зіронізував Гаррі. Ні Рон, ні Герміона нічого йому не відповіли.
– РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ -
Потайний Редл
На другий день Кеті поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґа, але новина, що її закляли вже розлетілася по всій школі, хоч подробиці події поперекручували й ніхто, крім Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, не знав, що справжньою мішенню була аж ніяк не Кеті.
– Мелфоєві це, зрозуміло, теж відомо, - сказав Гаррі Ронові й Герміоні, котрі й далі сумлінно прикидалися глухими, коли Гаррі розвивав свою теорію про Мелфоя-смертежера.
Гаррі не знав, чи встигне повернутися Дамблдор, який перебував хтозна-де, до призначеного ним на понеділок увечері уроку, однак, не отримавши звістки, що зустріч скасовується, рівно о восьмій Гаррі вже стояв перед Дамблдоровим кабінетом. Постукавши в двері, почув запрошення заходити. У кабінеті сидів незвично втомлений Дамблдор; його рука, як і раніше, була чорна й обгоріла, але він усміхнувся й жестом запросив Гаррі сідати. Сито спогадів знову стояло на письмовому столі, відкидаючи на стелю сріблясті цяточки світла.
– Ти часу не гаяв, поки мене не було, - сказав Дамблдор.
– Як я знаю, ти став свідком нападу на Кеті.
– Так, пане директоре. Як там вона?
– Ще поганенько, хоч їй відносно пощастило. Видно, намисто ледь торкнулося її шкіри: на рукавиці знайшли тільки крихітну дірочку. Якби вона його одягла чи навіть просто потримала в руці без рукавиці, то, скоріше за все, миттю померла б. На щастя, професор Снейп зумів запобігти стрімкому поширенню дій закляття…
– А чому він- відразу запитав Гаррі.
– Чому не мадам Помфрі?
– Яке нахабство.
– пролунав м'який голос з одного з портретів на стіні, і Фінеас Ніґелус Блек, Сіріусів прапрадід, підвів голову з рук, на яких досі нібито дрімав.
– За моїх часів я не потерпів би, щоб якийсь там учень піддавав критиці діяльність Гоґвортсу.
– Дякую. Фінеасе.
– зупинив його Дамблдор.
– Гаррі, професор Снейп значно більше тямить у темних мистецтвах, ніж мадам Помфрі. У будь-якому разі персонал Святого Мунґа щогодини присилає мені звіти, і я сподіваюся. що Кеті з часом цілковито одужає.
– А де ви були у вихідні, пане директоре?-поцікавився Гаррі, незважаючи на інстинктивне відчуття, що цього разу він ризикує зайти задалеко; це відчуття, мабуть, поділяв і Фінеас Ніґелус, який аж зашипів.
– Я зараз волів би про це не говорити, - відповів Дамблдор.
– Настане час, і я все тобі розкажу.
– Розкажете?
– здивувався Гаррі.
– Маю такий намір, - підтвердив Дамблдор, виймаючи з мантії нову пляшечку зі сріблястими спогадами й відкорковуючи її ударом чарівної палички.
– Пане директоре, - невпевнено почав Гаррі, - я бачив у Гоґсміді Манданґуса.
– Так, я вже знаю, що Манданґус, м'яко кажучи, без поваги поставився до твого спадку, - зізнався, спохмурнівши, Дамблдор.
– Після того, як ти з ним поспілкувався біля «Трьох мітел», він заліг на дно; мені чомусь здається, що він боїться зустрічі зі мною. Проте можеш бути впевнений, що він більше не спокуситься на жодну річ, яка колись належала Сіріусові.