Гаррі Поттер і напівкровний принц

Ролiнг Дж. К.

Однак йому не варто було хвилюватися: Рон відбив один, два, три, чотири, п'ять штрафних ударів поспіль. Захоплений, з ледве стримуваним бажанням приєднатися до радісних вигуків юрби, Гаррі вже було збирався обернутися й сказати Маклаґену, що, на превеликий жаль, Рон його переміг, та тієї миті розчервоніле обличчя Маклаґена саме з'явилося буквально за кілька сантиметрів від його власного. Гаррі відсахнувся.

–  Його сестра подавала м'яча не по-справжньому.
– грізно заявив Маклаген. На скроні в нього пульсувала жилка, схожа на

ту, що її так часто Гаррі бачив у дядька Вернона.
– Вона навмисне била йому легенько.

–  Дурниці, -холодно заперечив Гаррі.
– Саме її удар він ледь не пропустив.

Маклаген ступив крок до Гаррі; Гаррі цього разу вже не відсахнувся.

–  Дай мені ще одну спробу.

–  Ні, - відповів Гаррі.
– Ти її вже мав. Відбив чотири м'ячі. Рон відбив п'ять. Рон - воротар, він виграв чесно і справедливо. Іди собі.

На якусь мить Гаррі подумав, що Маклаген його вдарить, але той задовольнився гидкою гримасою і рвонув геть, гарчачи якісь погрози.

Гаррі обернувся й побачив свою нову команду, що сяяла усмішками.

–  Молодці, - крикнув він їм.
– Ви дуже добре літали…

–  Роне, ти класно ловив!

Цього разу до них і справді бігла з трибун Герміона; Гаррі побачив Лаванду, що йшла з поля під руку з Парваті; на її обличчі читалося роздратування. Рон був страшенно собою задоволений, здавалося, він навіть повищав, коли всміхався Герміоні та своїй новій команді.

Призначивши перше повноцінне тренування на четвер, Гаррі, Рон та Герміона попрощалися з новою командою і пішли до Геґріда. Розмите сонце намагалося пробитися крізь хмари. Нарешті перестало мрячити. Гаррі зголоднів як вовк; він сподівався, що в Геґріда знайдеться щось перекусити.

–  Я думав, що пропущу той четвертий штрафний, - радісно розповідав Рон.
– Демелза вдарила дуже підступно, ви бачили, трохи підкрутила…

–  Так-так, ти був неперевершений, - похвалила його Герміона з дивною усмішкою.

–  Принаймні я був кращий за Маклаґена,-радів Рон.
– Ви бачили, як його за п'ятим разом занесло геть не в той бік? Наче його хтось приголомшив…

На подив Гаррі, Герміона на цих словах зашарілася. Рон цього не помітив; він дуже захопився детальним описом усіх відбитих ним м'ячів.

Великий сірий гіпогриф Бакбик сидів на прив'язі біля Геґрідової хатини. Він клацнув своїм гострющим, як бритва, дзьобом і повернув до них величезну голову.

–  Ой, мамонько, - забідкалася Герміона.
– Він усе одно страшнуватий, правда?

–  Та ну, ти ж на ньому вже літала, невже забула?-скривився Рон.

Гаррі вийшов наперед і низько вклонився гіпогрифові, не зводячи з нього очей і не кліпаючи. Минуло кілька секунд, і Бакбик теж уклонився.

–  Як ся маєш?
– привітався з ним тихенько Гаррі й підійшов ближче, щоб погладити його пір'їсту голову.
– Сумуєш за ним? Але ж тобі і в Геґріда добре, правда?

–  Йой!
– пролунав гучний голос.

З-за хатини вийшов Геґрід у великому

квітчастому фартусі; він ніс лантух з картоплею. Його величезний вовкодав Іклань, що дріботів поруч, глухо гавкнув і рвонувся вперед.

–  Тікайте! Він вам пальці… йой. Та се ви.

Іклань стрибав на Герміону й на Рона, намагаючись лизнути їх у вуха. Геґрід на якусь мить затримався, подивився, а тоді відвернувся й зайшов у свою хатину, різко зачинивши за собою двері.
– Ой мамонько!
– збентежилася Герміона.

–  Не зважай, - спохмурнів Гаррі. Він підійшов до дверей і загрюкав.

–  Геґріде! Відчини, ми хочемо з тобою поговорити!

Зсередини не долинало ані звуку.

–  Якщо не відчиниш, ми виб'ємо двері!
– погрозив Гаррі, виймаючи чарівну паличку.

–  Гаррі!-злякалася Герміона.
– Невже ти… -Так!
– підтвердив Гаррі.
– Відійдіть…

Та він не встиг договорити, бо двері відчинилися, як Гаррі й сподівався, і на порозі виріс Геґрід, пропікаючи Гаррі поглядом. Навіть у кумедному квітчастому фартушку він мав доволі загрозливий вигляд.

–  Я вчитель!
– заревів він на Гаррі.
– Вчитель, чуєш, Поттер! Як ти смів погрожувати, що виб'єш мої двері!

–  Вибачте, пане, - наголосив на останньому слові Гаррі, ховаючи чарівну паличку.

Геґрід був приголомшений.

–  Відколи се ти мовиш мені «пане»?

–  А відколи це ви кажете мені «Поттер»?

–  Йой, який мудрагель, - прогарчав Геґрід.
– Дуже потішно. Перехитрив мене, га? Ну, то файно, заходьте вже, невдячні малі…

Похмуро щось бурмочучи, він відійшов, щоб їх пропустити. Герміона прослизнула в хату за Гаррі; видно було, що вона налякана.

–  Ну?
– сердито буркнув Геґрід, коли гості посідали за величезним столом, а Іклань одразу поклав голову Гаррі на коліна, обслинивши йому всю мантію.
– Що там? Жалієте мене? Гадаєте, що я самотній?

–  Ні,-заперечив Гаррі.
– Просто хотіли тебе побачити.

–  Ми за тобою скучили!
– тремтячим голосочком додала Герміона.

–  Скучили?
– пирхнув Геґрід.
– Угу. Аякже.

Він тупотів по хаті, заварюючи чай у велетенському чайнику, й не переставав бурчати. Нарешті з грюкотом поставив перед ними три завбільшки як відра кухлі коричнево-червоного чаю і тарілку твердого, мов камінь, печива. Гаррі був такий голодний, що схопив навіть цей неїстівний взірець Геґрідової кулінарії.

–  Геґріде, - боязко сказала Герміона, коли він теж сів за стіл і почав з такою злістю чистити картоплю, немовби кожнісінька бульба була його особистим ворогом,-знаєш, ми дуже хотіли й далі вивчати догляд за магічними істотами.

Геґрід знову щосили пирхнув. Гаррі навіть здалося, що на картоплю чвиркнуло щось велике з носа, і в душі зрадів, що вони не залишаються на вечерю.

–  Це правда!
– наполягала Герміона.
– Але в наших розкладах просто не знайшлося місця дня твого предмета!