Гаррі Поттер і напівкровний принц

Ролiнг Дж. К.

– Репаро.

Горщик миттю склеївся.

Якусь мить здавалося, що зараз Ґонт загорлає на Оґдена, але він, мабуть, передумав і натомість почав знущатися з дочки:

–  Зраділа, що прийшов чемний дядько з міністерства, ге? Може, він забере тебе з моїх очей? Може, йому подобаються задрипані сквибки…

Не дивлячись ні на кого й не дякуючи Оґдену, Меропа взяла горщик і тремтячими руками поставила назад на полицю. Потім притулилася спиною до стіни в проміжку між брудним вікном

та плитою, ніби прагнула злитися з тією стіною і щезнути.

–  Пане Ґонте, - знову заговорив Оґден, - як я вже сказав, причиною мого візиту…

–  Я це вже чув!
– гаркнув Ґонт.
– То й що? Морфін зробив з маґлом те, що й треба було… і що тепер, га?

–  Морфін порушив чаклунський закон, - суворо повторив Оґден.

–  Морфін порушив чаклунський закон.
– перекривив Ґонт Оґдена і загиготів.
– Він провчив брудного маґла, і це вже незаконно, га?

–  Так,-підтвердив Оґден.
– На жаль, так. Він вийняв з внутрішньої кишені сувійчик пергаменту й розгорнув.
– А це що, вирок?-сердито спитав Ґонт.

–  Це виклик у міністерство на розгляд…

–  Виклик! Виклик? Та хто ти такий, щоб викликати кудись мого сина?

–  Я керівник загону з нагляду за дотриманням магічних законів, - представився Оґден.

–  І ти собі вважаєш нас за покидьків?-загорлав Ґонт, насуваючись на Оґдена і тицяючи йому в груди брудним пальцем з жовтим нігтем.
– Покидьків, що прибіжать, коли їм скаже міністерство? Ти знаєш, з ким говориш, паскудний бруднокровцю, знаєш?!

–  Я мав враження, що розмовляю з паном Ґонтом, - відповів Оґден. Вигляд у нього був насторожений, але він тримався свого.

–  Саме так!
– заревів Ґонт. На якусь мить Гаррі здалося, що Ґонт зробив непристойний жест рукою, але потім зрозумів, що той показував Оґденові бридкого персня з чорним каменем, якого носив на середньому пальці, а тепер розмахував ним перед Оґденовими очима.
– Бачиш? Бачиш? Знаєш, що це таке? Знаєш, де він узявся? Він століттями належав нашій родині, ось якого ми давнього роду чистокровного роду! Знаєш, скільки мені пропонували за цей перстень з оцим гербом Певерела, вигравіюваним на камені?

–  Гадки не маю, - відповів Оґден, кліпнувши очима. коли перстень промайнув під самісіньким його носом, - але мене це не цікавить, пане Ґонте. Ваш син скоїв…

Ґонт розлючено заревів і кинувся до дочки. Гаррі встиг навіть подумати, що Ґонт збирається її задушити, бо його рука метнулася дівчині до горла, та наступної миті він уже волочив її до Оґдена за золотий ланцюжок, що висів у неї на шиї.

–  Бачиш оце?
– загарчав Ґонт на Оґдена, трясучи перед ним важким золотим медальйоном, від чого Меропа почала задихатися й бризкати слиною.

–  Та бачу, бачу!
– запевнив Оґден.

–  Це належало Слизерину!-лементував Ґонт.
– Салазарові Слизерину! Ми його останні живі нащадки! Що ти на це скажеш,

ге?!

–  Пане Ґонт, дочка!
– стривожився Оґден, але Ґонт уже відпустив Меропу; вона попленталася непевним кроком назад у свій закуток, розтираючи шию й хапаючи ротом повітря.

–  Отож бо!
– переможно вигукнув Ґонт, ніби нарешті зумів пояснити те, що, на його думку, було й так зрозуміло.
– Не смій розмовляти з нами так, наче ми бруд на твоїх черевиках! Ми покоління чаклунів-чистокровців… не те, що ти, поза сумнівом!

І він плюнув на підлогу просто біля Оґденових ніг. Морфін знову загиготів. Меропа мовчала, зіщулившись біля вікна, голова її похилилася, а лице ховалося за довгим прямим волоссям.

–  Пане Ґонт, - провадив своє Оґден, - боюся, що ні ваші, ні мої предки не мають жодного стосунку до цієї справи. Я тут з приводу Морфіна, Морфіна та маґла, з яким він зіткнувся вчора пізно ввечері. За нашою інформацією, - він звірився з сувоєм пергаменту, - Морфін наслав на цього маґла пристріт або чари, внаслідок чого маґла обсипало болючою кропивницею.

Морфін захихотів.

–  Спокійно, хлопче,-гаркнув Ґонт парселмовою, і Морфін знову замовк.

–  Ну, то й що, як він це зробив, га?-виклично запитав у Оґдена Ґонт.
– Я припускаю, тому маґлові вже почистили його прищаву пику, а за одно й пам'ять…

–  Мова не про це, пане Ґонте, - наполягав Оґден.
– Це був нічим не спровокований напад на беззахисного…

–  Еге ж! Та я впізнав у тобі маґлолюба. відразу як тебе побачив, - глузливо вишкірився Ґонті знову плюнув на підлогу.

–  Ця розмова ні до чого не приведе.
– рішуче сказав Оґден.
– Поведінка вашого сина доводить, що він анітрохи не кається.
– Він знову зазирнув у пергамент.
– Морфін має прибути на розгляд його справи чотирнадцятого вересня, щоб відповісти на звинувачення у застосуванні чарів на очах у маґла і спричинення образи та страждань цьому маґ…

Оґден зненацька замовк. Крізь відчинене вікно долинули брязкіт, цокіт копит і голосний сміх. Звивистий шлях до села, очевидно, пролягав досить близько від гаю, в якому стояла ця хатина. Ґонт завмер, вирячивши очі, й прислухався. Морфін засичав й повернувся в бік того гамору з пожадливим виразом. Меропа підняла голову. Гаррі побачив, що її обличчя страшенно зблідло.

–  Боже мій, яка гидота!
– продзвенів дівочий голос, який так виразно було чути крізь відчинене вікно, ніби дівчина стояла в цій кімнаті.
– Томе, невже твій батько не міг цю халупу знести?

–  Вона не наша, - озвався юнацький голос.
– Нам належить усе по той бік долини, а ця хатина - власність старого волоцюги Ґонта та його дітей. Його син несповна розуму, послухала б ти, що про них розповідають у селі…

Дівчина розсміялася. Брязкіт і цокіт наближалися. Морфін хотів було встати з крісла.