Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

Незбагненність власного рішення не гнатися наввипередки з Волдемортом за чарівною паличкою й досі бентежило Гаррі. Він не пригадував жодного випадку, коли обирав бездіяльність. Його мучили сумніви, що їх мимоволі посилював Рон, коли вони опинялись удвох.

«А що, як Дамблдор хотів, щоб ми розгадали цей символ і встигли здобути чарівну паличку?» «А що, як розгадати значення символу - означає стати «гідним» здобуття реліквії?» «Гаррі, а якщо це справді бузинова паличка, то як ми тепер в біса знищимо Відомо-Кого?»

Гаррі

не знав, що відповідати. Інколи він питав себе, чи не було відвертим божевіллям те, що він навіть не спробував завадити Волдемортові проникнути в гробницю. Він навіть самому собі не міг пояснити, чого вирішив цього не робити. Відтворював свої аргументи, що призвели до такого рішення - і вони здавалися йому доволі слабкими.

Найдивніше, що Герміонина підтримка бентежила його ще більше, ніж Ронові сумніви. Змушена визнати, що бузинова паличка реальна, Герміона відстоювала думку, що це предмет лихий, а спосіб, яким нею заволодів Волдеморт, викликав лише огиду, і навіть думати про таке було не припустимо.

– Гаррі, ти б ніколи так не зробив, - повторювала вона знову й знову.
– Ти б ніколи не вдерся в Дамблдорову могилу.

Однак мертвий Дамблдор значно менше лякав Гаррі, ніж те, що він міг хибно витлумачити справжні наміри живого Дамблдора. Він відчував, що й досі бреде навпомацки в темряві. Він обрав свою стежку, проте постійно озирався, вагаючись, чи правильно зрозумів знаки, чи не треба було піти в іншому напрямку. Час від часу злість на Дамблдора знову накочувала на нього, нестримна, мов хвилі, що розбивались об кручу, на якій стояв котедж; злість, що Дамблдор перед смертю нічого не пояснив.

– Але чи справді він мертвий?
– сказав Рон через три дні після прибуття в котедж. Гаррі дивився в далину над муром, що відділяв садок від краю кручі, коли його знайшли там Рон і Герміона. Він волів, щоб вони не приходили, бо не мав охоти втручатися в їхню суперечку.

– Так, Роне, мертвий! Будь ласка,не починай знову!

– Герміоно, а ти візьми факти, - не погоджувався Рон, говорячи через голову Гаррі, що й далі дивився на виднокрай.
– Срібна лань. Меч. Око, яке побачив у дзеркальці Гаррі.

– Гаррі припускає, що око могло йому й привидітися! Правда, Гаррі?

– Могло, - відповів Гаррі, не дивлячись на неї.

– Але ж ти не думаєш, що воно привиділося?
– не вгавав Рон.

– Ні, не думаю, - погодився Гаррі.

– От бачиш!
– наполіг Рон, не даючи Герміоні розтулити рота.
– Якщо це був не Дамблдор, то поясни, Герміоно, як Добі довідався, що ми були в підвалі?

– Не знаю... але як ти поясниш, що Дамблдор послав його до нас, хоч сам лежав у гробниці в Гоґвортсі?

– Не знаю, може, то був його привид!

– Дамблдор не повертався б назад як привид, - заперечив Гаррі. Він мало в чому був упевнений, коли це стосувалося Дамблдора, але принаймні в цьому не сумнівався.
– Він пішов би далі.

– Як це «пішов би далі»?
– не зрозумів Рон, та Гаррі не встиг нічого пояснити, бо ззаду пролунало:

– ’Аггі?

З котеджу вийшла Флер, її довге сріблясте волосся розвівав вітерець.

– ’Аггі, з тобою хотше поговогити Ґгіпгук. Він у найменшій спальні, каже, що не хотше, щоб вас хтось підслухав.

Було видно, що Флер невдоволена, що ґоблін послав її з цим дорученням, тож вона роздратовано пішла кудись за будинок.

Ґрипхук, як і казала Флер, чекав їх у найменшій з трьох спалень котеджу, в якій тепер ночували Герміона й Луна. Він опустив червоні бавовняні штори, затулившись від яскравого, хоч і захмареного неба, і кімната набула якогось вогняного відблиску, що не надто пасувало до світлого, насиченого повітрям котеджу.

– Я прийняв рішення, Гаррі Поттер, - сказав ґоблін, що сидів, схрестивши ноги, в низькому кріслі й барабанив по бильцях своїми хирлявенькими пальцями.
– Хоч ґрінґотські ґобліни і вважатимуть, що це підла зрада, але я вирішив тобі допомогти...

– Це чудово!
– вигукнув Гаррі, відчуваючи полегшення.
– Дякую тобі, Ґрипхуче, ми дуже...

– ...в обмін, - твердо завершив речення ґоблін, - за винагороду.

Захоплений зненацька, Гаррі завагався.

– І скільки ж ти хочеш? У мене є гроші.

– Не за гроші, - заперечив Ґрипхук.
– Гроші я маю.

Його чорні очі заблищали; вони були зовсім без білків.

– Я хочу меч. Меч Ґодрика Ґрифіндора.

Настрій у Гаррі різко впав.

– Це неможливо, - заявив він.
– Вибач.

– Тоді, - м’яко сказав ґоблін, - виникають труднощі.

– Ми можемо дати тобі щось інше, - гаряче обізвався Рон.
– Там, у Лестранжів, мабуть, повно всякого добра, ти собі вибереш, що захочеш.

Такого не треба було казати. Ґрипхук спалахнув.

– Я не злодій, хлопче! Я не зазіхаю на скарби, на які не маю права!

– Але ж меч - наш...

– Не ваш, - заперечив ґоблін.

– Ми ґрифіндорці, а він належав Ґодрику Ґрифіндору...

– А кому він належав до Ґрифіндора?
– запитав ґоблін і випростався.

– Нікому, - відповів Рон, - він був виготовлений для нього.

– Ні!
– сердито вигукнув ґоблін, показуючи довгим пальцем на Рона.
– Знову ця чаклунська зарозумілість! Цей меч належав Раґнукові Першому, а Ґодрик Ґрифіндор у нього вкрав! Це наш загублений скарб, шедевр ґоблінського мистецтва! Він належить ґоблінам! Меч - це плата за мою послугу! Погоджуйтесь, або як хочете!
– погляд ґобліна палав гнівом.

Гаррі зиркнув на друзів і сказав:

– Ґрипхук, нам треба порадитись, якщо ти не проти. Зачекаєш кілька хвилин?