Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Раптом хтось грюкнув у вхідні двері. Усі повернули туди свої голови. З кухні прибігла злякана Флер. Білл зірвався з місця, цілячись на двері чарівною паличкою. Гаррі, Рон і Герміона зробили те саме. Ґрипхук мовчки зісковзнув під стіл.
– Хто там?
– крикнув Білл.
– Це я, Ремус Джон Люпин!
– пролунав крізь завивання вітру голос.
Гаррі похолов зі страху. Що могло статися?
– Я - вовкулака, одружений з Німфадорою Тонкс, а ти, тайнохоронець котеджу «Мушля», дав мені цю адресу і просив з’являтися за надзвичайних обставин!
– Люпин, - пробурмотів
Люпин ввалився через поріг. Білий на лиці, загорнутий у дорожній плащ, сивувате волосся розвіяне вітром. Він випростався, роззирнувся по кімнаті, щоб пересвідчитися, хто тут є, і крикнув на весь голос:
– Хлопчик! Ми назвали його Тед, на честь Дориного батька!
Герміона заверещала.
– Що?.. Тонкс... Тонкс народила дитину?
– Так, так, народила дитину!
– закричав Люпин. За столом здійнявся радісний лемент. Герміона й Флер пискнули разом: «Вітаємо!», а Рон вигукнув: «Ого! Нічого собі! Дитина!» - наче ніколи про таке й не чув.
– Так... так... хлопчик...
– повторював Люпин, сам не свій від такого щастя. Він підійшов до стола й обняв Гаррі, так, ніби вони й не сварилися на площі Ґримо.
– Будеш хрещеним батьком?
– запитав він, відпускаючи Гаррі з обіймів.
– Х-хто... я?
– затинаючись, перепитав Гаррі.
– Та ти, а хто ж... Дора теж згодна, хто може бути кращий...
– Я... так... ого...
Гаррі був розгублений, здивований, захоплений. Білл побіг по вино, а Флер переконувала Люпина залишитися з ними на чарчину.
– Я не маю багато часу, мушу вертатися, - пояснив Люпин, усміхаючись усім присутнім. Він ніби помолодшав на кілька років.
– Дякую тобі, Білле, дякую.
Білл швиденько наповнив келихи. Усі встали.
– За Тедді Ремуса Люпина, - виголосив тост сам Люпин, - майбутнього видатного чаклуна!
– А на кого він схожий?
– поцікавилася Флер.
– Я думаю, що на Дору, а вона каже, що на мене. У нього ще мало волосся. Як народився, було чорне, а за годину стало руде, клянуся! Поки я повернуся, мабуть, стане блондином. Андромеда каже, що в Тонкс волосся теж почало міняти колір у той самий день, як вона народилася.
– Він осушив келих.
– О, давай ще один, - сказав Люпин, і Білл знову йому налив.
Вітер боровся з котеджиком, вогонь у каміні стрибав і тріщав, а Білл уже відкорковував нову пляшку вина. Люпинова новина примусила всіх стати інакшими, забути про стан облоги, в якому вони перебували. Звістка про нове життя приємно всіх схвилювала. Тільки на ґобліна не справила жодного враження ця святкова атмосфера, і він за якийсь час непомітно подався у спальню, яку тепер займав сам. Гаррі думав, що, крім нього, ніхто цього не помітив, однак побачив, що Білл теж дивиться, як ґоблін іде по сходах.
– Ні... ні... я справді мушу вертатися, - сказав Люпин, відмовляючись від ще одного келиха вина. Він встав і закутався в дорожній плащ.
– До побачення, до побачення... за кілька днів постараюся принести фотографії... усі будуть такі раді, що я вас побачив...
Він застібнув плаща, попрощався з усіма, обіймаючи жінок і тиснучи руки чоловікам, а тоді, сяючи усмішкою, повернувся у вітряну ніч.
– Гаррі, ти - хрещений батько!
– сказав Білл, коли вони з ним зайшли на кухню, допомагаючи прибирати зі стола.
– Це велика честь! Мої вітання!
Коли Гаррі поставив порожні келихи, Білл зачинив за ним двері, приглушивши гамір з вітальні, де всі ще й досі, навіть без Люпина, святкували подію.
– Гаррі, я хотів би поговорити з тобою наодинці. Це не так легко зробити, коли в домі стільки народу.
Білл завагався.
– Гаррі, ти плануєш щось з Ґрипхуком.
Це була констатація, а не запитання, тож Гаррі нічого й не заперечував. Просто очікувально дивився на Білла.
– Я знаю ґоблінів, - сказав Білл.
– Я працював у «Ґрінґотсі», коли закінчив Гоґвортс. Якщо вважати, що взагалі існує дружба між чаклунами й ґоблінами, то я маю друзів серед ґоблінів... чи принаймні добре їх знаю і ставлюся до них з приязню.
– І знову Білл завагався.
– Гаррі, що ти хочеш від Ґрипхука, і що ти йому за це пообіцяв?
– Я не можу тобі сказати, - відповів Гаррі.
– Вибач, Білле.
За їхніми спинами відчинилися двері кухні. Флер принесла чергову порцію порожніх келихів.
– Зачекай, - сказав їй Білл.
– Одну хвилинку. Вона знову вийшла, Білл зачинив двері.
– Тоді я мушу дещо сказати, - вів далі Білл.
– Якщо ти уклав з Ґрипхуком якусь угоду, а особливо якщо в цій угоді йдеться про скарб, то будь украй обережний. Ґоблінські уявлення про власність, оплату й доплату відрізняються від людських.
Гаррі відчув млість, наче в серці заворушилася змійка.
– Що ти маєш на увазі?
– запитав він.
– Ми говоримо про цілком різні породи істот, - відповів Білл.
– Ділові стосунки між чаклунами й ґоблінами століттями будувалися на взаємній недовірі... та ти й сам це знаєш з «Історії магії». Винні обидві сторони, я не стверджую, що чаклуни були святі. Проте деякі ґобліни, а особливо ті, що працюють у «Ґрінґотсі», свято переконані, що чаклунам не можна довіряти у справах, пов’язаних із золотом і скарбами, бо чаклуни нібито анітрохи не шанують ґоблінське право власності.
– Я шаную...
– почав було Гаррі, проте Білл похитав головою.
– Ти не розумієш, Гаррі. Щоб це збагнути, треба якийсь час пожити серед ґоблінів. Для ґобліна справжнім і законним господарем будь-якого предмета є його виробник, а не покупець. Усі речі ґоблінської роботи, за їхніми уявленнями, законно належать лише їм самим.
– Але ж якщо цю річ купили...
– ...тоді вони вважають, що той, хто заплатив гроші, тимчасово цю річ у них позичив. Але їм дуже важко змиритися з думкою про перехід речей ґоблінської роботи від одного чаклуна до іншого. Ти ж бачив Ґрипхукове обличчя, коли в нього на очах передавали ту діадему. Він цього явно не схвалював. Гадаю, що на його переконання, як і на думку його найзатятіших одноплемінників, її треба було негайно повернути ґоблінам, коли помер перший покупець діадеми. Вони вважають, що наші звичаї зберігати в себе предмети ґоблінської роботи, передаючи їх від одного чаклуна іншому без жодної доплати, нічим не кращі за крадіжку.