Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– З Дорою все буде добре, Дромедо, - заспокоїв жінку Тед.
– Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, - сказав він Гаррі.
– Він відлітає за три хвилини, якщо хочете - можете скористатись.
– Хочемо, - сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече.
– Я...
Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.
– Я скажу Тонкс... Дорі... щоб повідомила вас, якщо вона... дякую,
Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.
– Оце він, синку. Летиключ.
Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.
– Дякую, - сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту.
– Хвилиночку, - роззирнувся Геґрід.
– Гаррі, а де Гедвіґа?
– Вона... в неї влучили, - відповів Гаррі.
Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв’язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів.
Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.
– Нічо, - сказав грубувато.
– Нічо. Вона си жила довго й файно...
– Геґріде!
– попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.
Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір’ї «Барлогу». Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.
– Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші?
– лементувала місіс Візлі.
– Як де? Невже ще ніхто не повернувся?
– важко дихав Гаррі.
Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.
– Смертежери вже чекали, - пояснив Гаррі.
– Нас оточили відразу, як ми злетіли... вони знали, що це мало бути цієї ночі... не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт...
Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але...
– Слава Богу, що з тобою все добре, - зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.
– Часом не маєш якогось бренді, Молі?
– тремтячим голосом запитав Геґрід.
– Щоб поправити здоровля.
Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому - місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.
– Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, - показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік.
– А цей, - тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, - мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, - зиркнула вона на годинник, - прибудуть з хвилини на хвилину.
Знову з’явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.
– Мамо!
– крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.
Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з’явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув - сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.
Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров.
Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.
– Йой!
– обурився Геґрід.
– Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проіґнорував.
– Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі?
– запитав він, легенько струснувши Гаррі.
– Відповідай!
– Е-е... здається, ґринділ в акваріумі?
Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.
– Шо то всьо має значити?!
– заревів Геґрід.
– Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, - стисло пояснив Люпин.
– Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.
– А чо ти тоді й мене не перевіриш?
– засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.
– Ти напіввелетень, - пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда.
– Багатозільна настійка діє тільки на людей.
– Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, - заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний.
– Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.
– Волдеморт тебе наздогнав?
– різко перепитав Люпин.
– І що сталося? Як ти врятувався?
Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з’явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.