Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Шок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось-ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди-сюди, приносячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнайскоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.
– Ти ж нічого не вдієш з тими...
– Рон беззвучно
– Не знаю, - зізнався Гаррі.
– Здається, Герміона щось там досліджувала, - згадав Рон.
– Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.
Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Білл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.
– Тридцять першого Слід перестає діяти, - сказав Гаррі.
– Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу...
– П’ять днів, - твердо виправив його Рон.
– Треба залишитися на весілля. Якщо ми його пропустимо, вони нас повбивають.
Гаррі зрозумів, що «вони» - це Флер і місіс Візлі.
– Невже вони не усвідомлюють, як це важливо?..
– Звичайно, ні, - знизав плечима Рон.
– Та й звідки їм про це знати. Але раз ти про це згадав, я хотів би побалакати на цю тему.
Рон зиркнув на двері, перевіряючи, чи не повертається місіс Візлі, і підсунувся ближче до Гаррі.
– Мама намагалася все вивідати у мене і в Герміони. Що ми задумали робити. Тепер візьметься за тебе, тож готуйся. Тато й Люпин теж допитувалися, але ми їм сказали, що Дамблдор велів тобі нікому не розповідати, крім нас, і вони відчепилися. Але не мама. Вона настроєна рішуче.
Не минуло й кількох годин, як Ронове передбачення здійснилося. Після обіду місіс Візлі покликала Гаррі, щоб він допоміг з’ясувати, чи не йому, бува, належить шкарпетка, яка, як їй здавалося, могла випасти з його рюкзака. Загнавши його в кут у крихітній посудомийні при кухні, вона відразу пішла в наступ.
– Рон і Герміона щось там вигадують, ніби ви всі троє кидаєте Гоґвортс, - почала вона невимушеним буденним тоном.
– О, - розгубився Гаррі.
– Так. Кидаємо.
У кутку крутнувся відтискний валок для білизни, викидаючи щось схоже на камізельку містера Візлі.
– Можна запитати, чому ви відмовляєтеся від освіти?
– продовжила місіс Візлі.
– Ну, Дамблдор доручив мені... одну справу, - пробурмотів Гаррі.
– Рон і Герміона про це знають і хочуть допомогти.
– І яка ж це «справа»?
– Вибачте, я не можу...
– Скажу відверто - ми з Артуром маємо повне право знати, і, думаю, містер та місіс Ґрейнджери зі мною погодяться!
– наполягала місіс Візлі.
Гаррі боявся натиску «стурбованих батьків». Тож примусив себе подивитися їй прямо в очі, відзначивши при цьому, що вони теж були карі, як і в Джіні. Це не допомогло.
– Місіс Візлі, Дамблдор не хотів, щоб про це знав ще хтось. Даруйте. Рон і Герміона не зобов’язані йти зі мною, хай вирішують...
– Не думаю, що й ти повинен кудись іти!
– відкинула вона удавану байдужість.
– Ви тільки-тільки стаєте повнолітні! Це повна нісенітниця! Якби Дамблдорові треба було зробити якусь справу, то він мав у своєму розпорядженні увесь Орден! Гаррі, ти, мабуть, не так його зрозумів. Можливо, він розповідав тобі про щось таке, що він сам хотів би зробити, а ти подумав, що він доручив це тобі..
– Я все зрозумів правильно, - категорично заперечив Гаррі.
– Це маю зробити я.
Він віддав їй шкарпетку з візерунком у вигляді золотого очерету, яку мав упізнати.
– Це не моя, бо я, до речі, не фанат «Калабані Юнайтед».
– Ой, авжеж, ні, - підозріло швидко повернулася до недбалого тону місіс Візлі.
– І як я сама не здогадалась. Гаррі, поки ти ще в нас - допоможеш готувати весілля Білла й Флер? Ще стільки роботи.
– Так... я... звичайно, - погодився Гаррі, збентежений несподіваною зміною теми.
– От молодець, - зраділа вона, усміхнулась і вийшла з посудомийні.
З тієї миті місіс Візлі так завантажила Гаррі, Рона й Герміону підготовкою до весілля, що вони геть не мали часу думати про щось інше. Її поведінку можна було, звісно, пояснити тим, що вона хотіла відвернути всіх від думок про Дикозора та про жах їхньої недавньої подорожі. Та коли два дні минули в безперервному чищенні ножів і виделок, добиранні весільних стрічок, бантів і квітів відповідних кольорів, дегномізації саду та готуванні цілих стосів маленьких канапочок, Гаррі почав підозрювати, що в неї на думці було щось інше. Усі завдання місіс Візлі підлаштовувала так, щоб Гаррі не опинявся поряд з Роном чи Герміоною. З того першого вечора, коли він розповів їм, як Волдеморт катував Олівандера, ще ні разу не вдавалося поговорити з ними наодинці.
– Мама, здається, думає, що, не даючи вам зібратися й усе розпланувати, вона вас тут затримає, - сказала впівголоса Джіні, накриваючи з Гаррі стіл до вечері на третій день після його прибуття.
– І що ж, на її думку, станеться?
– пробурмотів Гаррі.
– Хтось інший уб’є Волдеморта, поки ми тут робимо канапочки?
Він це сказав не подумавши, й побачив, як зблідла Джіні.
– То це правда?
– спитала вона.
– Це те, що ти збираєшся зробити?
– Я... та ні... я пожартував, - ухильно відповів Гаррі.
Вони дивилися одне на одного, і в очах Джіні Гаррі побачив щось більше, ніж звичайну тривогу. Раптом до нього дійшло, що це він уперше опинився з нею наодинці ще відтоді, як вони ховалися в потаємних закутках Гоґвортських угідь. Не сумнівався, що вона теж про це подумала. Обоє аж підскочили, коли відчинилися двері й зайшли містер Візлі, Кінґслі та Білл.
На вечерю до них часто прибували інші члени Ордену, бо тепер їхня штаб-квартира перемістилася з площі Ґримо, дванадцять, у «Барліг». Містер Візлі пояснив, що після загибелі Дамблдора, їхнього тайнохоронця, всі ті, кому Дамблдор довірив таємницю про розташування штабу на площі Ґримо, ставали по черзі тайнохоронцями.