Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.
– Якщо Волдеморт довідається, що я тут...
– Та як же він довідається?
– здивувалася місіс Візлі.
– Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, - сказав містер Візлі.
– Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.
– Та я ж не за себе турбуюся!
– вигукнув Гаррі.
– Ми знаємо, - спокійно продовжував містер Візлі, - але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.
–
– Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!
– Я що, дарма втратив вухо?
– обурився Джордж, підводячись на подушках.
– Я знаю, що...
– Дикозор не захотів би...
– Я ЗНАЮ!
– заревів Гаррі.
Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.
– А де Гедвіґа, Гаррі?
– запитала вона, піддобрюючись.
– Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.
У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.
– Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, - озвався Геґрід.
– Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!
– Це не я, - понуро заперечив Гаррі.
– Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.
Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:
– Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.
– Ні, - не погодився Гаррі.
– Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася в руці, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум’я.
– Нерідко, - сказав містер Візлі, - у стресовій ситуації можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи...
– Це було щось інше, - заперечив Гаррі, зціплюючи зуби. Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт.
Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили. Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари.
Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати.
Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами,
Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв’язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою... Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі...
І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик.
«Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!»
Перед очима раптом з’явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам’яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю...
– Ні! Ні! Благаю вас, благаю...
– Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!
– Я не брехав... клянуся, не брехав...
– Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!
– Клянусь, я не хотів... я вважав, що чужа чарівна паличка подіє...
– То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено!
– Я сам не розумію... зв’язок... існує... тільки між вашими двома паличками...
– Брешеш!
– Прошу... благаю вас...
І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії...
– Гаррі?
Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.
– Гаррі, вертайся в дім, - прошепотіла Герміона.
– Ти вже передумав нас покидати?
– Залишайся, старий, - Рон гупнув Гаррі по спині.
– Що з тобою?
– зазирнула в обличчя Герміона.
– У тебе жахливий вигляд!
– Кращий, мабуть, - тремтячим голосом відповів Гаррі, - ніж в Олівандера...
Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.
– Це ж мало припинитися! Твій шрам... з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв’язок - Дамблдор казав тобі заблокувати мозок!
Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.
– Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!
– РОЗДІЛ ШОСТИЙ -
Упир у піжамі