Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Та ж ясно, що не хочеться!
– Герміона була шокована.
– Це просто жахливо, що він загинув! Але будьмо реалістами!
Гаррі вперше уявив собі Дикозорове тіло, застигле, як колись Дамблдорове - тільки магічне око ще крутилося в очниці. Відчув і певну відразу, і химерне бажання розсміятися.
– Мабуть, смертежери замели по собі сліди, тому його ніхто й не знайшов, - розважливо припустив Рон.
– Ага, - погодився Гаррі.
– Як з Барті Кравчем, якого перетворили на кістку й закопали в Геґріда на городі. Можливо, вони трансфігурували Муді й зробили
– Перестаньте!
– розпачливо крикнула Герміона. Зляканий Гаррі озирнувся саме в ту мить, коли вона розридалася над «Спелменовою абеткою складів».
– Ой, не треба, - забідкався Гаррі, злазячи із старенької розкладачки.
– Герміоно, я не хотів тебе засмутити...
Однак Рон стрімко вискочив з ліжка, аж заскреготали іржаві пружини, і підбіг до неї перший. Однією рукою пригорнувши Герміону, другою він виловив у кишені джинсів бруднющу носову хустинку, якою перед цим витирав на кухні плиту й духовку. Схопив чарівну паличку, націлив на цю ганчірку й сказав: – Терґео!
Паличка висмоктала майже увесь жир. Рон із вельми задоволеним виразом вручив ще паруючу хустинку Герміоні.
– Ой... дякую, Роне... вибачте мені...
– Вона висякалася й почала гикати.
– Це ж так жах-хливо, правда? 3-зразу після Дамблдора... Я просто н-не можу уявити мертвого Дикозора, він завжди був такий живучий!
– Ага, це так, - Рон міцніше її пригорнув.
– А знаєш, що він би нам сказав, якби був тут?
– П-постійна пильність, - витерла очі Герміона.
– Правильно, - кивнув Рон.
– Порадив би нам зробити висновки з того, що сталося з ним. А мій висновок - не довіряти тому боягузливому вилупку Манданґусу.
Герміона невпевнено всміхнулась і нагнулася по книжки. Наступної миті Рон відсмикнув руку від її плеча і Герміона впустила йому на ногу «Жахливу книгу жахіть».Книжка вирвалася з паска, яким була обв’язана, й боляче гризнула Рона за гомілку.
– Вибач мені, вибач!
– забідкалася Герміона, а Гаррі тим часом віддер книжку від Ронової ноги і знову надійно її обв’язав.
– А що ти робитимеш з цими книжками?
– поцікавився Рон, шкандибаючи до ліжка.
– Хочу вирішити, які нам треба взяти з собою, - пояснила Герміона.
– Коли будемо шукати горокракси.
– О, точно, - ляснув себе по лобі Рон.
– Я ж і забув, що полювати на Волдеморта ми будемо в пересувній бібліотеці.
– Ха-ха, смішно, - саркастично відказала Герміона, дивлячись на «Спелменову абетку складів».– Цікаво... чи доведеться нам перекладати руни? Цілком можливо... краще її взяти, про всяк випадок.
Вона кинула абетку на більшу купу і взяла «Історію Гоґвортсу».
– Слухайте, - сказав Гаррі.
Він випростався. Рон і Герміона подивилися на нього з дивною сумішшю покори й небажання коритися.
– Я знаю, що після Дамблдорового похорону ви казали, що хочете податися зі мною, - почав Гаррі.
– Почалося, - закотив очі Рон.
–
– Я таки візьму «Історію Гоґвортсу». Навіть якщо ми туди більше не повернемось. Мені буде погано без неї...
– Послухайте!
– повторив Гаррі.
– Ні, Гаррі, це ти послухай, - відказала Герміона.
– Ми йдемо з тобою. Це було вирішено багато місяців тому... навіть років.
– Але...
– Заткнися, - порадив Рон.
– ...ви добре все обміркували?
– наполягав Гаррі.
– Зараз скажу, - Герміона зі злістю жбурнула на купу непотрібних книжок «Трапези з тролями».– Я вже кілька днів складаю речі, щоб ми були готові вирушити будь-якої миті, а це, якщо хочеш знати, потребувало доволі складних чарів, не кажучи вже про викрадення всіх Дикозорових запасів багатозільної настійки прямо з-під носа Ронової мами.
– А ще я видозмінила пам’ять своїм батькам, і вони тепер переконані, що насправді їх звати Вендел та Моніка Вілкінзи, що вони все життя мріяли переселитися в Австралію, і нарешті переселились. Це щоб Волдемортові важче було їх вистежити й витягти інформацію про мене... а то й про тебе, бо я, на жаль, багатенько їм про тебе розповідала.
– Якщо я вцілію після нашого полювання за горокраксами, то знайду маму з татом і розвію чари. А якщо ні... я застосувала досить добрі чари, вони їм забезпечать спокійне й щасливе життя. До речі, Вендел і Моніка Вілкінзи не знають, що в них є дочка.
Герміонині очі знову наповнилися слізьми. Рон ще раз встав із ліжка, ще раз її пригорнув і сердито зиркнув на Гаррі, немовби докоряючи за відсутність такту. Гаррі не знав, що й казати, тим більше, що незвично було бачити, як Рон повчає інших тактовності.
– Я... вибач, Герміоно... я не...
– Не знав, чи ми з Роном розуміємо, що може статись, якщо ми подамося з тобою? То ми розуміємо, Роне, покажи Гаррі, що ти зробив.
– Нє-а, він же щойно їв, - завагався Рон.
– Показуй, нехай знає!
– Ну, добре. Гаррі, йди сюди.
Рон уже вдруге забрав руку з Герміониних плечей і поплівся до дверей.
– Іди.
– Навіщо?
– здивувався Гаррі, але вийшов за Роном з кімнати на крихітний сходовий майданчик.
– Десендо,– пробурмотів Рон, цілячись чарівною паличкою в низеньку стелю. Над їхніми головами відкрилася ляда й до ніг їм спустилася драбина. З квадратного отвору долинув жахливий напівстогін-напівцмакання і засмерділо, наче в каналізації.
– Це що, твій упир?
– запитав Гаррі. Він так ще й не бачив істоти, яка іноді порушувала нічну тишу.
– Ага, - підтвердив Рон, вилазячи по драбині.
– Ходи глянеш на нього.
Гаррі поліз за Роном у вузьку ляду. Просунув голову й плечі - і помітив у напівтемряві істоту, що, роззявивши величезну пащеку й згорнувшись клубочком, міцно спала недалеко від ляди.
– Він же... він якийсь... Хіба упирі носять піжами?
– Ні, - зітхнув Рон.
– Та й волосся в них не руде, і прищів немає.