Гаррі Поттер і в'язень Азкабану
Шрифт:
Він підійшов до дверей і відчинив їх, запрошуючи Снейпа, але той не зрушив з місця.
— Сподіваюся, ви не повірили жодному слову Блека? — просичав Снейп, уп'явшись очима в обличчя Дамблдора.
— Я хочу поговорити з Гаррі й Герміоною наодинці, — повторив Дамблдор.
Снейп підступив до нього на крок.
— Сіріус Блек продемонстрував схильність до вбивства ще в шістнадцять років, — видихнув він. — Ви ж не забули, директоре? Не забули, що він колись намагався мене вбити?
— З пам'яттю в мене поки що все
Снейп крутнувся на підборах і рушив до дверей, що їх і досі притримував Фадж. Двері зачинилися, і Дамблдор повернувся до Гаррі й Герміони, які заговорили навперебій.
— Пане професоре, Блек каже правду... ми бачили Петіґру...
— ...він утік, коли професор Люпин обернувся у вовкулаку..
— ...він пацюк...
— ...передня лапка в Петіґру... тобто рука... там немає пальця, він сам його відрізав...
— ...на Рона напав Петіґру, а не Сіріус...
Дамблдор підняв руку, щоб зупинити цей словесний потік.
— Тепер ваша черга слухати, і я благаю, щоб ви мене не перебивали, бо в нас дуже мало часу, — спокійно мовив він. — Окрім ваших слів, немає жодного доказу на підтримку Блекової версії... А слова двох тринадцятирічних чарівників нікого не переконають. Свідки з усієї вулиці присягалися, що бачили, як Сіріус убив Петіґру. Я сам свідчив у міністерстві, що Сіріус був тайнохоронцем Поттерів.
— Професор Люпин може підтвердити... — не стримався Гаррі.
— Професор Люпин зараз десь далеко в лісі і не здатний нічого й нікому підтвердити. Коли він знову набуде людської подоби, буде пізно: Сіріуса вже не стане. Мушу додати, що вовкулаки не викликають довіри серед чарівників, тому на його слова мало хто зважить.. . До того ж, вони з Сіріусом старі друзі...
— Але ж...
— Вислухай мене, Гаррі. Вже надто пізно, ти розумієш? Ти ж бачиш, що версія подій в тлумаченні професора Снейпа звучить набагато переконливіше за вашу.
— Він ненавидить Сіріуса, — зітхнула Герміона. — І все через той безглуздий жарт, що втнув із ним Сіріус...
— Сіріус поводився доволі підозріло. Напав на Гладку Пані... проник у ґрифіндорську вежу з ножем... Без Петіґру, живого чи мертвого, ми не маємо жодного шансу скасувати Сіріусів вирок.
— Але ж ви нам вірите.
— Так, вірю, — спокійно підтвердив Дамблдор. — Але я безсилий примусити інших розпізнати правду або скасувати рішення міністра магії...
Гаррі глянув у його похмуре обличчя і відчув, ніби втрачає ґрунт під ногами. Він уже звик, що Дамблдор завжди знаходив якесь несподіване рішення, тож і тепер сподівався на диво. Та ба... згасала їхня остання надія.
— Нам потрібно, — повільно проказав Дамблдор, перевівши погляд своїх ясно-блакитних очей з Гаррі на Герміону, — трохи більше часу.
— Але ж... — почала Герміона. Та враз її очі округлилися. — АГА!
— Слухайте мене уважно, — сказав Дамблдор дуже тихо й дуже чітко. — Сіріуса замкнули в кабінеті професора Флитвіка на восьмому поверсі. Тринадцяте вікно праворуч від Західної вежі. Якщо все піде добре, ви врятуєте нині більше, ніж одне невинне життя. Але запам'ятайте: вас ніхто не повинен бачити. Міс Ґрейнджер, ви знаєте закони... ви знаєте, що поставлено на карту... вас... ніхто... не... повинен... бачити.
Гаррі не розумів, що відбувається. Дамблдор крутнувся на підборах і озирнувся вже перед самими дверима.
— Я замкну вас тут. — Він глянув на годинник. — Зараз... за п'ять хвилин північ. Міс Ґрейнджер, вам вистачить трьох обертів. Хай вам щастить.
— Хай вам щастить? — повторив Гаррі, коли за Дамблдором зачинилися двері. — Три оберти? Про що він? Що нам треба зробити?
Герміона засунула руку за пазуху і вийняла дуже довгий тоненький золотий ланцюжок.
— Гаррі, йди сюди, — нетерпляче звеліла вона. — Швидше!
Геть спантеличений, Гаррі підійшов до неї. Вона простягла йому ланцюжок, і він побачив, що з нього звисає крихітний блискучий піщаний годинник.
— На...
Вона накинула ланцюжок і на його шию.
— Готовий? — запитала ледь чутно.
— Що ми збираємось робити? — розгублено запитав Гаррі.
Герміона тричі обернула піщаний годинник.
Темна палата розчинилася в повітрі, і Гаррі відчув, що він дуже швидко летить кудись назад. Повз нього миготіли невиразні кольори й форми, у вухах гупало. Він спробував закричати, але не чув власного голосу.
Та ось він знову відчув під ногами тверду землю, і все довкола знову набуло звичних контурів...
Він стояв біля Герміони в порожньому вестибюлі, а на вимощену плитами підлогу через відчинені вхідні двері падав золотистий сонячний промінь. Гаррі ошелешено глянув на Герміону, а золотий ланцюжок боляче вп'явся йому в шию.
— Герміоно, що?..
— Сюди! — Герміона схопила його за руку й потягла через вестибюль до комірчини з мітлами. Відчинила дверцята, заштовхала Гаррі між відра й швабри, зайшла сама і грюкнула за собою дверцятами.
— Що?., як?.. Герміоно, що сталося?
— Ми перенеслися назад у часі, — прошепотіла Герміона, знімаючи в пітьмі ланцюжок з Гарріної шиї. — На три години...
Гаррі намацав свою ногу і щосили її вщипнув. Йому добряче заболіло, отже, це не якийсь химерний сон.
— Але...
— Цс-с! Слухай! Хтось іде! Я думаю... думаю, що то ми!
Герміона притулила вухо до дверцят комірчини.
— Кроки у вестибюлі... так, схоже, що це ми йдемо до Геґріда!
— Ти хочеш сказати, — прошепотів Гаррі, — що ми є і тут у комірчині, і там також?