Гаррі Поттер і в'язень Азкабану
Шрифт:
Темна постать перетнула галявину. Крик розпанахав тихе нічне повітря:
— Геть від нього... Геть!.. Скеберсе, до мене!..
І тут, мовби з повітря, з'явилися ще дві постаті. Гаррі дивився, як він і Герміона мчали за Роном.
Тоді побачив, як Рон кинувся на землю.
— Попався!.. Тпрусь, смердючий котяро!..
— Там Сіріус! — вигукнув Гаррі. З-під коріння Верби вискочив великий пес. Вони бачили, як він збив Гаррі з ніг, а тоді схопив Рона...
— Звідси все виглядає ще страшніше, правда? — Гаррі дивився, як пес затягує
Войовнича Верба скрипіла й розмахувала гілками. Гаррі з Герміоною дивилися, як вони метаються то сюди, то туди, намагаючись дістатися до стовбура. І враз дерево завмерло.
— Це Криволапик натиснув на сучок, — сказала Герміона.
— І ось ми йдемо... — пробурмотів Гаррі. — Все, зайшли.
Тільки-но вони зникли, дерево знову захиталося. Неподалік почулися кроки: Дамблдор, Макнейр, Фадж і старенький член Комітету прямували до замку.
— Ого! Зразу, як ми спустилися в тунель! — вигукнула Герміона. — Ох, якби Дамблдор пішов з нами...
— Тоді б з ним полізли і Фадж з Макнейром, — гірко усміхнувся Гаррі. — Можу закластися, що Фадж наказав би Макнейру стратити Сіріуса на місці...
Вони дивилися, як четверо чоловіків піднялися замковими сходами і зникли з очей. Кілька хвилин нічого не діялося. Тоді...
— Дивися! Люпин! — вигукнув Гаррі. Якась постать збігла кам'яними сходами і стрімко помчала до Верби. Гаррі глянув на небо — місяць заступали хмари.
Люпин знайшов на землі зламану гілку і тицьнув нею в сучок на стовбурі. Дерево завмерло, і він також зник між корінням.
— Жаль, що він не побачив плаща-невидимку, — зітхнув Гаррі. — Він десь там лежить...
Гаррі повернувся до Герміони.
— А що, як я збігаю його заберу?! Тоді Снейп не зможе його вдягти і...
— Гаррі, нас ніхто не повинен бачити!
— Як ти так можеш? — люто спитав він Герміону. — Стояти й дивитися на це все?.. Я все ж побіжу...
— Гаррі, не смій!
Герміона дуже вчасно схопила його за мантію. Тієї миті долинув гучний спів. То Геґрід з величезною пляшкою в руці шкандибав до замку нетвердою ходою і виспівував на всю горлянку.
— Бачиш? — зашепотіла Герміона. — Бачиш, що могло статися? Нам не можна нікому потрапляти на очі. Бакбику ні!
Гіпогриф знову поривався до Геґріда. Гаррі з Герміоною ледве його стримували, дивлячись, як Геґрід, похитуючись, чалапає до замку. Невдовзі він зник. Бакбик перестав пручатися. Голова його сумно похилилася.
Не минуло й двох хвилин, як ще раз відчинилися замкові двері, з них вискочив і помчав до Верби Снейп.
Гаррі аж зціпив кулаки, коли побачив, як той зупинився біля дерева й роззирнувся довкола. Снейп угледів плаща-невидимку і підняв його з землі.
— Не чіпай його своїми брудними руками! — ледь чутно прохрипів Гаррі.
— Цс-с!
Снейп ухопив ту саму гілляку, що й Люпин, торкнувся сучка й, накинувши плаща, зник.
— Ну ось, — сказала тихенько Герміона. — Ми всі вже там... Тепер залишається чекати, коли почнемо виходити назад...
Вона міцно прив'язала Бакбика до найближчого дерева, а тоді сіла на землю, обхопивши руками коліна.
— Гаррі, я не розумію одного... чому дементори не схопили Сіріуса? Я пам'ятаю, як вони наближалися, а тоді я, здається, зомліла... їх було так багато...
Гаррі теж сів. Він розповів те, що бачив: тільки-но один із дементорів уже наблизив до нього свій рот, щось велике й сріблясте примчало від озера, і дементори відступили.
Герміона аж завмерла від здивування.
— А що ж то було?
— Відігнати дементорів могло лише одне, — промовив Гаррі. — Справжній патронує. Могутній.
— Але хто ж його викликав?
Гаррі нічого не відповів. Він згадував того, кого побачив на тому березі озера. У нього була думка, хто б це міг бути... але ж ні, це просто неможливо...
— А ти там нікого не побачив? — нетерпляче поцікавилася Герміона. — Може, хтось із учителів?
— Ні, — заперечив Гаррі. — То був не вчитель.
— Але ж відігнати тих усіх дементорів міг лише дуже могутній чаклун... Якщо патронує так яскраво сяяв, може, він освітив і його? Ти не бачив?..
— Бачив... — повільно проказав Гаррі. — Але... може, мені лише здалося... я сприймав усе, мов крізь сон... Відразу після того я знепритомнів...
— Але хто ж то був, на твою думку?
— Я думаю... — Гаррі ковтнув слину, знаючи, як дивно це прозвучить. — Я думаю... що то був мій батько.
Гаррі зиркнув на Герміону. Вона роззявила рота й дивилася на нього стурбовано і співчутливо.
— Гаррі... твій тато... помер, — ледь чутно мовила вона.
— Я знаю, — швидко озвався Гаррі.
— Думаєш, ти бачив його привид?
— Не знаю... ні... він не був прозорим...
— Але ж тоді...
— Може, то мені лише примарилося, — сказав Гаррі. — Але... судячи з фотографій... це скидалося на нього...
Герміона й далі дивилася так, ніби не була певна, що він при здоровому глузді.
— Я розумію... цього не може бути... — Гаррі озирнувся на Бакбика, що длубався дзьобом у землі, мабуть, шукав хробаків. Але дивився він не на нього...
Гаррі думав про свого батька і трьох його старих приятелів... Муні, Червохвіст, Гультяй, Золоторіг... Невже вони з'явилися сьогодні тут разом? Усі були певні, що Червохвіст мертвий, а він ні з того, ні з сього зринув цього вечора. Може, і Гаррін батько зробив щось подібне? Чи, може, то й справді примарилось? Та постать на тому боці озера була, звичайно, надто далеко, щоб добре її роздивитися... але на якусь мить він був переконаний, що то...