Гербарій коханців
Шрифт:
Одним із її знайомих був власник популярного борделю, у якому працювали здебільшого вивезені з Галичини дівчата (Орест навіть підозрював, що цим чоловіком був сам автор листів). Він закохався в Амалію і запропонував їй бути розпорядницею борделю, бо більшість дівчат не знали французької і власник потребував когось, хто міг би порозумітися з ними. Тета попрацювала якийсь час у борделі, але не змогла витримати, спостерігаючи, у яких умовах живуть повії, як часто і тяжко хворіють, якими мізерними є їхні заробітки і жорстоким – поводження клієнтів. Вона готова була виганяти геть занадто грубих клієнтів, дозволяти дівчатам працювати не щодня, самим обирати собі партнерів і робити інші речі, які загрожували бізнесу.
На щастя, вона не довела власника борделю до банкрутства, а сама прийшла до нього і зізналася, що не підходить для цієї роботи. Але саме у цей період у неї виникла ідея власного бізнесу, який годував її протягом решти
Тета Амалія заснувала знаменитий паризький бордель для жінок. Автор листів навіть стверджував, що це був перший і єдиний такий бордель в історії людства, але Орест схильний був сумніватися у достовірності цих його даних. Бордель для жінок був таємним. І не лише тому, що тета сумнівалася у можливості отримати на таке заняття потрібні офіційні дозволи, а й тому, що, на її думку, таємність привабила би значно більше клієнток, ніж загальновідомість. Адже жінки не схильні обговорювати подробиці своїх сексуальних походеньок, як через те, що такі розповіді погано впливали б на їхню репутацію, так і з інших особливостей психіки.
У борделі пропонувалося кілька різновидів послуг. Найпростіші, коли жінка приходила і вродливий юнак робив їй еротичний масаж із петтингом або й статевим актом, залежно від бажання клієнтки.
Була окрема кімнатка, у якій жінка могла зайнятися сексом чи петтингом із партнером, якого не бачила, між ними була перегородка із натягнутої цупкої тканини, а у перегородці були отвори на різній висоті – для рук і для пеніса.
Існував ще різновид ексклюзивних послуг – коли клієнтка замовляла собі залицяльника. Вона обирала його з-поміж працівників борделю і заповнювала анкету, в якій детально описувала свої звички, особливості характеру і вподобання. А потім на основі цього тета Амалія розробляла стратегію зваблення і віддавала відповідні інструкції хлопцеві. Такі послуги замовляли, як не дивно, не лише аристократки, а й незаможні жінки, навіть частіше бідні жінки, ніж аристократки. Усі хлопці, які працювали у тети, приходили в бордель добровільно, частина з них – то були мешканці колишнього гарему. Високі прибутки дозволяли теті обладнати будинок найсучаснішими побутовими зручностями, і багато хто в Парижі дотримувався думки, що цей бордель належить до найсоціальніших закладів праці у французькій столиці. Емеритованим чоловікам належалася доволі висока рента.
За кілька років таємний бордель набув такої популярності, що Амалія змогла собі дозволити розширити справу, найняти управителів і відійти від справ. Вона долучалася до розробки стратегій зваблення лише в особливо складних або особливо цікавих випадках.
Тоді тета знову почала малювати. Її живопис тепер втратив усі риси портретного реалізму, тета захопилася абстрактними візіями і надзвичайно розвинула в собі відчуття кольору. Її кольорові гами були не просто незвичними, вони заворожували глядачів, не відпускали від себе, одні заспокоювали, інші, навпаки, збуджували, треті примушували згадувати якісь давно забуті епізоди з дитинства. На її виставках люди годинами сиділи і ридали попід окремими картинами, готові були перерізати горло на аукціонах тому, хто викупив полотно, заплативши більше, ніж могли вони самі. Ці картини здатні були довести до божевілля. Під кожною з них вона писала по рядку зі свого українського щоденника. Писала від руки, українською, без перекладу. Після того, як була намальована картина, під якою опинився останній зі збережених щоденникових рядків, тета померла. Все своє майно вона залишила сирітському притулку для дітей українських повій із Монмартра.
Рядок був такий: «Чиста авантура!»
Ірина і Орест
Зараз таких кнайп уже майже не залишилося – темних, похмурих, липких від бруду і наскрізь пластмасових – столики, хиткі крісла, сільнички, з яких давно нічого не сиплеться, вицвілі штучні квіти, прикрашена брудними патьоками вагонка на стінах, занадто яскраві або, навпаки, похмуро тьмяні жарівки під облізлими абажурами, вигаслі погляди підстаркуватих, а може, просто втомлених кельнерок, точніше барменш, а ще точніше – просто тітоньок із міцними стегнами, затягнутими у джинсові спідниці, що от-от луснуть по швах. Тітоньок, які виконують усю необхідну роботу і нічого поза нею. Свідомі, що треба не помічати принесений із собою алкоголь, і несвідомі, що персонал у кнайпах має бути усміхненим і привітним.
В асортименті – горілка, канапки з ковбасою, тістечка з маргаринним кремом, оселедець і салати підозрілого вигляду. Відвідувачі замовляють алкоголь пляшками, переважно на трьох, першу купують у барі, наступні витягають з-під столу. Кавалер Ірини, Орест, приніс дві склянки якогось каламутного соку і два шматки масного торта з хімічно-рожевими кремовими трояндами. Випив свій сік одним ковтком і налив до склянки червоного шампанського, яке витяг із потертої шкіряної старої торби, що колись була
Усе довкола раптом набуває плинності і яскравих анілінових кольорів, невидимими стають плями засохлого бруду на скатертині, посіріла поверхня пластмасової вагонки повертає собі яскравість і навіть трохи незвичну для неї пружність, штучні квіти на столі оживають, а одноразовий посуд взагалі не береться під увагу. Штивними і якимись пластмасовими на цьому тлі здаються лише слова, за якими Ірина вгадує намагання спокусити її, але весь антураж і надмірна старанність цього тексту, ніби невправно цитованого напам’ять з якогось дамського роману, більше нагадують фарс, ніж реальність. І вона радо хапається за цю рятівну думку, пожвавлюється і починає радісно посміхатися своєму дотепному поясненню ситуації, знаходить підтвердження цієї думки всюди, навіть в осоловілому погляді барменки, потім у її занадто глибокому декольте і вже дещо обвислому бюсті, у прилиплому над губою Ореста шматочку петрушки, в котячому смороді туалету. Такої дотепної сцени зваблювання їй ще ніколи не доводилося бачити. І вона вирішує продовжити гру, зробити вигляд, ніби вона ведеться на це все, ніби ставиться до гри з усією серйозністю, такою необхідною для вдалого жарту.
Ірина дивилася на обличчя Ореста, вкрите плямами хвилювання, поголене настільки ж старанно, як і невміло. Цікаво, чи приліплює він шматочки газети до порізів на обличчі. Мабуть, приліплює. Вона намагалася уявити його собі, розцяцькованого цими газетними клаптиками, як він знервовано обдирає їх, перш ніж вийти з дому. Цікаво, він хвилюється тому, що йому подобається Ірина, чи тому, що боїться сам не сподобатися їй, – думає вона і відразу ж подумки насміхається сама з себе – цікаво, чи змогла б вона сама розрізнити між цими двома почуттями, відділити їх одне від одного, як яєчний білок від жовтка. Його сорочка була випрасувана, але несвіжа, Ірина намагалася уявити собі, як він обирає саме цю сорочку серед інших, вагається, чи не варто її попрати, чи ще можна раз одягнути, довго принюхується і врешті вирішує попрасувати і щедро скропити одеколоном, аби перебити задавнений запах поту.
Права лінія чомусь завжди виходила нерівною. Одного разу Ірина навіть вирішила наполегливо стирати і малювати її доти, доки асфальт не вкриватимуть ідеально рівно розкреслені квадрати, величина яких визначалася на око, іноді залежно від розміру битки, якою грали. Після десятої спроби на асфальті вже важко було розгледіти, котра лінія – найсвіжіша, й Ірина махнула рукою. Так само марно було шукати і шматок асфальту без примхливої кривизни, рівних місць, здавалося, не існувало. Биткою найчастіше була невеличка металева кругла коробка з-під суничного вазеліну, вона була найменшою, і тоді класи малювали найдрібнішими. Пластмасові банки з-під інших кремів – біло-сині для обличчя або чорні для взуття – мали, як правило, більший діаметр, і тоді розкреслювали класи навіть на бетонних плитах, кожна плита – один клас. Але Ірина не любила грати на плитах, вони були ще більш нерівними, ніж асфальт, а з часом поперекошувалися і пішли горбами, прибиральниці з року в рік імітували чищення трави з проміжків між плитами, але робили це за якоюсь власною, не дуже очевидною системою. Тому між плитами зяяли або глибокі діри, або ж випиналася буйна рослинність, як одне, так і друге дуже заважало стрибати і правильно розраховувати траєкторію польоту битки.
Ірина страшенно любила сухуватий запах весняного пилу, який вривався у вікно її кімнати першим. Весна не завжди наставала відразу після цього, іноді цей запах переслідував Ірину ще тиждень або й два, поки вітер ганяв нудні сірі хмари по небу, видоюючи з них пронизливу мжичку. Але щойно хоч трохи прояснювалося і запах з’являвся, Ірина відчувала його на одязі, на зап’ястях і особливо на колінах. Вона любила в такі дні сидіти на підвіконні, обнявши руками коліна, і розглядати кольорові смуги на горизонті.