Гербарій коханців
Шрифт:
Вона здивувалася, наскільки легко далося їй прийняття цього рішення і наскільки логічним і своєчасним воно здавалося їй вже невдовзі. Раптом вона усвідомила, як багато проходило повз її увагу досі, поки пересування у просторі було для неї лише короткими перебіжками від книги до книги, від сюжету до сюжету. Її власне життя здалося їй тепер дірявою сіткою незауважених моментів, забутих вражень, неосмислених подій. Вона навіть відчула себе обдуреною, адже проживаючи одне за одним чуже чи вигадане життя, вона втрачала своє власне, у якому могло щось відбуватися, і тепер це щось належало би до спогадів, доступних лише їй, а замість цього у неї є лише враження з книг, враження про книги, книги замість вражень, розділені з думками чи відчуттями сотень інших читачів цієї книги. Враження від однієї книги стирали враження від наступної, а на їх місці залишалася якась тривожна порожнеча. І тепер належало цю порожнечу обережно і продумано заповнювати чимось іншим, справжнім, що не заперечувало би читання книг, а просто унезалежнювало її, Ірину, від цього читання, як і від будь-чого іншого, що позбавляє
Згодом Ірина часто розмірковуватиме над такими взаємопов’язаностями. Наприклад, їй довший час не вдасться вирішити дилему, що є важливішим для неї особисто – якомога ефективніше використовувати свій час, досягаючи результатів тієї чи іншої діяльності, чи витрачати той самий час з якомога більшою приємністю, незважаючи на те, проходить він корисно чи бездіяльно. Так само без відповіді залишиться для неї і запитання, як краще – зосереджувати всі свої зусилля на якійсь одній діяльності чи навпаки, намагатися гармонійно розвивати у собі якомога більше різних рис.
Вона дійде висновку, що такі розмірковування є наслідком нерозвиненості її бажань, того, що у своєму намаганні виділити якомога більше вільного часу для читання вона поступово втратила здатність отримувати задоволення від інших речей і навіть просто відпочивати. Спершу їй здаватиметься, що достатньо знову змусити себе, і всі втрачені вміння відновляться, але потім вона усвідомить, що далеко не все піддається самоконтролю, і почне уважніше прислухатися до потреб свого тіла, намагаючись збагнути і відчути тонші механізми, які керують вмінням правильно розпізнавати бажання й відділяти те, що справді необхідно, від того, що таким лише виглядає.
Так химерно, через відмову від зайвого читання, яке часто потім виявлялося лише спамом, який відволікав мозок від вирішення складніших і потрібніших завдань, Ірина прийшла до глибшого розуміння суті поміркованості. Відтоді свої життєві пріоритети вона вибудовуватиме саме з позиції поміркованої доцільності, категорично заперечуючи всі нав’язувані оточенням інші критерії. У предметах, які вона обиратиме і для здобуття яких не шкодуватиме витрачати зусилля, важливою буде лише допасованість до її індивідуальних потреб, а не до якоїсь ефемерної величини, наприклад, того, що про неї подумають інші. Вона раз і назавжди викреслить зі свого життя цей критерій оцінки власних дій, і відтоді прийняття рішень стане значно простішим.
Але розуміння всього цього прийде до неї значно пізніше, а зараз, поринаючи у флірт із Орестом, вона спостерігала за собою ніби збоку, і їй самій було кумедно з того, як вона може піддатися на вкрай невмілі залицяння удвічі старшого за себе чоловіка.
Хоча саме про вік Ореста Ірина згадувала не так уже й часто, лише іноді, машинально, подумки відзначаючи для себе, що та чи інша відмінність між ними зумовлена різницею у віці.
Наприклад, Ірині щоразу було дивно, коли Орест розповідав про своє життя за радянських часів. У неї з того часу залишилися лише спогади раннього дитинства, і всі вони були якісь неприємні, з липкуватим брудом немитих вікон, із запахами громадських вбиралень, із непривітними втомленими обличчями виховательок у дитячому садку і вчительок із бабетами. Вона не любила пригадувати такі подробиці, і їй зав жди було дивно, коли хтось описував ту чи іншу побутову деталь тих часів із майже ностальгійним замилуванням. В Орестових спогадах такої ностальгії не було, і це дивувало Ірину ще більше, адже це були роки його юності, вони не могли не залишити приємних спогадів. Та Орест ніколи не розповідав про це з якоїсь приватної перспективи, а зав жди лише з позиції патріота-дисидента. Ірині іноді навіть ставало кумедно, коли він, розімлівши після любощів із нею, раптом із театральною серйозністю починав розмову про свій досвід допитів, про обшук у себе вдома, про виклики до відповідної установи і намагання зробити його інформатором, про те, що через непартійність і підозрілі знайомства він опинився у чорному списку й не міг зробити кар’єри, про справжню українську історію, яку вчив по заборонених самвидавівських публікаціях. У цій перебільшеній серйозності відчувалася певна штивність офіційної версії, яку він, мабуть, не раз і не два розповідав на публіку. Спочатку Ірина думала, що так їй просто здається, адже у неї самої цей досвід не пов’язаний ні з чим особистим, тож вона і сприймає схожі розповіді як розділи з підручника і не може ставитися до цього по-іншому. Але іноді в розповідях Ореста таки прослизали деталі, які цілковито змінювали інтонацію, робили її живою і безпосередньою. У такі моменти Ірині здавалося, що це вона тримає в руках поганої якості ксерокопії заборонених видань і, читаючи, мимоволі озирається, чи не стоїть хтось у неї за спиною. Одну з таких книг, здається, щось Донцова у вижовклій ксероверсії, обгорнутій нещільно приклеєною обкладинкою якоїсь піонерської книги, Орест подарував їй під час одного з перших побачень.
Ірина відразу відчула, що цей напівзниклий зі свідомості більшості людей світ і досі важливий для нього, його активне життя, його справжні вчинки залишилися там, тепер усе вже не було для нього таким привабливим і сповненим емоцій. Коли він розповідав про ті часи, його обличчя жвавішало, шкіра ставала пружнішою, очі блищали. Але щойно він переходив на іншу тему, або коли Ірина перебивала його питанням чи навіть просто необережним рухом, його плечі відразу ж опускалися, погляд знову ставав байдужим і скерованим кудись убік, так ніби він утретє переглядав не дуже цікавий фільм. Ірина щоразу відчувала якусь провину, їй здавалося, що вона говорить дурниці або банальності. Аж поки вона не зауважила, що так він реагує не лише на неї. Так він здебільшого реагує на все довкола, пожвавлюючись лише на дуже короткі моменти, коли має можливість висловитися про кілька тем, які все ще хвилюють його. І тоді Ірина збагнула, що справа не у темі розмови і не в ній, а просто в часі, який поступово заколисує повторюваністю і притупляє емоції. Або ж в емоційній наповненості цього часу, в тому, наскільки він здатен забезпечити своїх очевидців яскравими враженнями. Ймовірно, теперішня дійсність виглядала для Ореста занадто прісною і нудною у порівнянні з місіонерсько-патріотичним запалом часів напівпідпільних тусовок та піднесеною атмосферою національного відродження перших років незалежності.
Ірині ця реакція Ореста нагадала полум’я в їхній старій газовій духовці на кухні. Вона любила спостерігати, як повільно запалюється газ, що виходить із численних дірок у трубі всередині. Дірки настільки дрібні, що частково забилися, і через це полум’я нерівне, помережане острівцями заповнених пилом чорних плям на місці колишніх отворів, і таких чорних плям із кожним роком стає все більше. Ця нерівномірність вогню зав жди примушувала її сумніватися – розгорається полум’я чи, навпаки, вигасає.
Орест, як і чимало інших людей його віку, любив розповідати свою особисту хронологію – коли він уперше прочитав Лорку, побачив картини Пікассо, спробував справжню, несурогатну каву, навчився як слід заварювати чай, скуштував банани, ківі, авокадо, побачив фільм із Мерилін Монро, закурив сигару, випив рому, французького вина, дізнався про існування сирів із пліснявою. Ця особиста хронологія таких, здавалося б, простих речей виглядала з точки зору Ірини трохи по-дитячому. Але вона розуміла, що це було важливо – маркувати відвойований у системи особистий простір і пам’ятати про кожен сантиметр, аби не відступитися з уже здобутих позицій.
Ірину часто дратує те, як чоловіки поводяться із жінками, які їм подобаються. Намагаючись подати себе у якомога вигіднішому світлі, вони зазвичай псують усе надмірностями. Неприродньо захоплюються вродою партнерки, імітують надмірну уважність, коли вона щось розповідає, відверто перебільшують з компліментами і досягають здебільшого зворотнього ефекту від сподіваного. Ірині в таких випадках зав жди хочеться сказати про це залицяльнику, й іноді вона не відмовляє собі у такому задоволенні. У цілком безнадійних випадках на таке зауваження чоловік ображається і назавжди зникає з її поля зору. Це примусило її зрозуміти, що певної куртуазності у стосунках уникнути не вдасться, і поволі вона все вправніше імітує роль, якої від неї очікують, – терпляча, мовчазна, загадкова, розумна, вродлива, гостра на язик, але при цьому обережна і самостійна, водночас дитинна, безпосередня і наївна, інтуїція підказує їй, що саме таке, далеке від реальності і сповнене суперечностей поєднання найцікавіше для чоловіків. Таке враження, що їх цікавить не конкретна жінка, з якою вони мають справу, не можливість пізнати її і дати їй пізнати себе, а якийсь цілковито ірраціональний процес втрати ілюзій, у ході якого кожен із учасників гри старанно вдає з себе когось, ким насправді не є, а потім обоє втомлюються і перестають імітувати, і тоді з’ясовується те, що і так було зрозуміло на початку – ідеальна модель коханої цілковито нежиттєздатна, про неї можна мріяти, але неможливо знайти її в дійсності, а навіть якби можливо було знайти, то витримати більш-менш тривале існування поряд із такою ефемерією зовсім нереально.
Але навіть якщо абстрагуватися від зовсім не обов’язкових перспектив тривалого співіснування, загальноприйнятий під час флірту стандарт удавання теж дуже дратує Ірину. І не лише постійною і втомливою повторюваністю ролей, адже ідеалізовані образи зав жди страшенно нудні, а і тим, наскільки мало загальноприйнятий ідеал партнерки чи партнера цінує індивідуальність. Усі чи майже всі її залицяльники бачили у ній насамперед юну вродливу дівчину, зрідка помічалося ще і те, що вона наділена певними інтелектуальними здатностями, хоча останнє вже не зав жди зараховувалося до її переваг. А їй самій було дивно, чому цінуються саме ці якості, у наявності яких немає жодної її заслуги. Натомість те, що потребує постійної праці над собою, нікого із залицяльників, як правило, не цікавить. Навіть уміння сповільнити старіння власного тіла за допомогою різних косметичних і гімнастичних хитрощів – і те чомусь слід було приховувати. Коли її знайомі довідувалися, що вона зустрічається зі старшим за себе чоловіком, то спершу, як правило, висловлювали прикре здивування її вибором, і їй щоразу було дивно, чому одна-єдина складова віку відразу налаштовує негативно, применшуючи всі інші ймовірні заслуги обранця. Потім, коли ті самі знайомі довідувалися, що Орест – відомий художник, їхнє ставлення різко мінялося у позитивний бік, і це було Ірині не менш дивно, бо їй самій здавалося, що і вік, і відомість – це речі, які абсолютно нічого не говорять про людину і не дають жодних підстав робити якісь висновки про правильність чи хибність її, Ірининого вибору. Так, ніби бути відомим – своєрідна компенсація за його вік. А якби Орест не був відомим, то у нього неможливо було б закохатися? Чи якби він був молодим, то це відразу ж автоматично і незалежно від інших якостей робило би його кращим партнером для Ірини?