Гербарій коханців
Шрифт:
Їй завжди хотілося в цей момент зняти нарешті теплий светр і заховати його подалі в шафу разом із іншими теплими речами, взути мешти, незвично легкі після зимового взуття, і обов’язково спідницю в складку, спідницю в червоно-зелену клітку, шотландку. Для першої весняної прогулянки така спідниця і мешти були просто необхідними, а в кишені давно приготована і щільно заповнена піском або землею битка, новенька ґумка, зав’язана на міцний ґудз, на голові – берет. Вона виходила надвір і мружилася від світла, яке здавалося занадто яскравим, ніби після зими з нього витерли пил. Такими ж різкими і свіжими були запахи. Перша зелена трава пахла неспокоєм і короткими снами, з яких у пам’яті залишалися хіба що кольори – червоні і чорні, зрідка – аквамариновий. Асфальт після дощу пахнув акварельними фарбами, які давно висохли і забуті лежали на дні шухляди, а потім їх витягли у пориві несподіваного натхнення і намагалися розмочити водою, фарби піддавалися, але зосереджували свою оманливу інтенсивність кольору лише у воді, щойно пензлик переносив їх на папір, кольори ставали водянистими і навіть
З роками цей запах перших весняних вітрів втрачав інтенсивність, зате посилювалася його сухуватість, від неї шерхли губи, а шкіра на обличчі ставала прозорою і чутливішою до зміни тиску і вологості у повітрі. Ірина вже не сідала на підвіконня і лише зрідка за старою звичкою вдихала знайомий запах зап’ясть, це завжди робило її замріяною і змушувало пригадувати якісь епізоди, випадкові і несуттєві, ніби обличчя перехожих за вікном автобуса. Але неспокійні, короткі й інтенсивно кольорові сни продовжували навідувати її о цій порі. Навесні їй не сиділося на місці, вона могла годинами блукати поміж багатоповерхівками свого району, не помічаючи нічого довкола або, навпаки, фіксуючи усе із безжальною точністю до деталей. Мабуть, можна було би обрати цікавіші місця для прогулянок, з більшою кількістю зелені або приємнішою забудовою, але ці спонтанні пориви до прогулянок захоплювали Ірину завжди зненацька, їй ішлося не про маршрут і краєвиди, а про те, щоб виплеснути з себе всю надмірну застиглість, назбирану за зиму, перетворити весь цей надлишок у рух, бездумний, поривчастий, безглуздий.
Вона не дуже розуміла теорію про те, що закохуватися найкраще навесні. Їй ніколи це не вдавалося і ніколи не хотілося. Весна була періодом значно більшої ізоляції, ніж навіть зима. Тільки іншої. Взимку ізоляція була суто зовнішньою, зумовленою температурою повітря, але на кожному острівці тепла, навіть такому малоприємному, як транспорт, відразу ж утворювалася якась специфічна атмосфера, люди, які потрапляли з холоду в тепло, випромінювали рефлекторну радість, відчували затишок і внутрішню гармонію. На думку Ірини, це дуже сприяло новим знайомствам і взагалі спілкуванню, вона вважала зиму ідеальним часом для задушевних розмов. І всі її закоханості припадали на зиму. Зимова суворість погоди навесні перетворювалася у внутрішню спустошеність, вимученість ослаблих від браку тепла людей, а надто яскраві кольори, запахи і весь цей надмір весняності у природі лише дратував і провокував той різновид внутрішнього спротиву, що його викликає будь-який надмір. Усе спонукало замкнутися у собі та самоусунутися від цієї зеленої оргії. З Орестом вони також познайомилися взимку. Зустрілися у черзі під кабінетом лікаря. Коли Ірина підійшла і зайняла чергу, Орест уже сидів на лавці і читав. У неї в сумці виявилася точно така сама книга.
Напевно, якби він читав у тій черзі газету або взагалі нічого не читав, розглядаючи інших пацієнтів, стенди на стінах, хмари за вікном чи просто дрімаючи з напівзаплющеними очима, у нього не було би шансів зацікавити Ірину. Але те, що він читав таку саму книгу, яка була у той момент і у неї в сумці, викликало у її сентиментальній душі легкий романтичний порив, над яким вона сама подумки посміювалася, хоча і вирішила не опиратися йому. Її ставлення до книг мама з дитинства називала неадекватним. Тобто спочатку батьки, ясна річ, тішилися, що дитина багато читає, але доволі швидко зауважили, що читання поглинає Ірину цілком, і те, що відбувається у книгах, цікавить її значно більше, ніж реальність довкола. Заглиблюючись у читання, вона могла не відчути запаху пригорілої бульби з кухні, і мама знаходила її у густих випарах диму за мить до того, як мала би початися пожежа. Ірина могла читати цілу ніч і не зауважити, що настав ранок, а відірвавшись від книги, відчути таку страшенну втому, що про те, щоб підняти її з ліжка і відправити до школи, просто не могло бути мови. Здавалося, читаючи, вона не відпочиває, як це робить більшість людей, не розважається, а ніби проживає з героями все, що трапляється з ними, і втомлюється так, ніби все це відбувалося з нею самою у реальному житті. Її надмірна вразливість і сильно розвинута уява робили деякі книги майже небезпечними для неї. Починаючи з певного віку, батьки уважно стежили за тим, що саме читає Ірина. І не лише з морально-цензурних міркувань, як робили це всі батьки, а і з огляду на її надмірну перейнятість книжковим світом і здатність вживатися у світ книги, ніби в паралельну реальність. Мама Ірини була переконана, що, якби доньці дали волю і не відривали її від читання, вона могла би поглинати книги, не зупиняючись, день за днем і місяць за місяцем, забуваючи про все, могла б померти від спраги чи голодного виснаження, захоплена читанням. Дитячий психолог, до якого намагалася звернутися мама Ірини, не зрозумів суті проблеми. Він лише процитував із підручника, що всі діти мають розвинуту уяву і до певного віку не відрізняють вигадку від дійсності, а також дав матері Ірини зрозуміти, що вважає її занадто опікунчою мамою, яка за браком справжніх проблем намагається знайти у своїй дитині уявні. Його досвід роботи з неповними сім’ями, недорозвинутими дітьми, дітьми алкогольно-залежних батьків виробив у ньому необхідний у таких умовах цинізм, тож надмірне читання аж ніяк не пасувало до його
Сама ж Ірина на всі розпитування лише знизувала плечима, відповідаючи, що спілкуватися з письменниками, які можуть її чогось навчити, їй просто цікавіше, ніж із однолітками, коло зацікавлень яких, як правило, обмежене і нуднувате.
Але насправді вона усвідомлювала, що мама таки має рацію. Окрім цікавості, у її стосунку до книг було щось від фізичної залежності. Достатньо було їй не потримати у руках книги кілька годин, і вона почувалася зле, нервувала, їй чогось бракувало, і заспокоювалася вона лише після того, як знаходила можливість прочитати хоча би кілька рядків.
На відміну від інших людей, які ненавидять усі побутові справи, пов’язані з чеканням, Ірина страшенно любила усі різновиди черг, особливо якщо черга передбачала можливість посидіти. Вона завжди брала з собою на такі оказії одну або і дві книги, аби вибрати найбільш відповідну до настрою, і час чекання минав непомітно.
Ірина зав жди читала кілька книг одночасно, добираючи текст відповідно до настрою. Якщо їй випадала нагода почитати на свіжу голову, коли хотілося думати і запам’ятовувати, вона обирала більш серйозні книги; на ніч чи під час очікування у публічних місцях чи транспорті залишала ті, читати які було приємною розвагою, або те, що перечитувала.
Купуючи книгу, зав жди довго вибирала між легким, зручним і бюджетним виданням у м’якій палітурці і призначеним для більш гурманського читання текстом у твердій обкладинці. Книги складалися для неї з доторку до паперу, запаху друкарської фарби у нових книгах або ж злежалого солодкавого пилу антикварних чи просто старих видань, із форми літер, висоти друку і, звичайно ж, зі слів.
Їй щоразу здавалося чудом те, як звичайні поєднання букв в одному тексті раптом перетворюються на поезію чи прозу, а в іншому так і залишаються інформативними або не дуже буквосполученнями. Газети, журнали чи нехудожні видання не дуже її цікавили, адже у них поміж рядками не ховалася магічна субстанція, яка перетворювала їх на щось більше, ніж просто речення. А відчувати, як ритм якоїсь прози проникає їй, здавалося, під шкіру, як вона вбирає у себе тонкі і химерні побудови метафор, описів і карколомні конструкції сюжетних ходів – усе це заворожувало її і примушувало знову і знову шукати таємничий рецепт, який перетворює звичайні речення у художній текст.
Їй самій ніколи не спадало на думку писати які-небудь тексти. Не тому, що вона комплексувала чи сумнівалася у своїх здібностях, а просто тому, що не хотіла. Їй цілком вистачало читання, а згодом, коли вона відкрила для себе, що таку саму втіху може отримувати від вивчення іноземних мов, то більше ніщо у світі її вже не цікавило. Лише те, як можна з найменшими втратами транспортувати фрази з однієї мови в іншу. Вона постійно подумки перекладала фрази з української на англійську і навпаки, намагаючись зробити звучання їх якомога природнішим для кожної мови. Вже у четвертому класі не мала жодних сумнівів у тому, що її майбутня робота точно буде пов’язана зі словами.
Але так само точно вона знала і те, що її майбутня робота не буде пов’язана з читанням книг. Це вона хотіла залишити своєю приємністю і в жодному разі не перетворити на докучливий обов’язок.
Коли вони ближче познайомилися з Орестом, Ірина зрозуміла, що він має таке саме або принаймні дуже схоже ставлення до книг. Йому було фізично важко віддати комусь книгу, випустити її з рук. Той, хто просив Ореста дати йому почитати котрусь із книг його приватної бібліотеки, ризикував назавжди перетворитися на ворога, незалежно від того, дасть йому Орест книгу чи ні. За датою повернення тих книг, які Орест все ж таки наважувався позичити, він стежив із педантичністю, геть непритаманною йому в інших речах. Здавалося, йому просто фізично бракує цієї книги і він не в змозі пережити, що в цей момент хтось може торкатися книги масними руками чи захляпати сторінку борщем. І навіть не мало значення те, наскільки цінною була ця книга для самого Ореста. Він купував масу книг, які точно ніколи не читатиме, бо йому справляло приємність мати ці тексти у себе в бібліотеці. І навіть якщо хтось позичав книгу, примірників якої у нього було два, Орест переживав не менше. Бо ж наявність двох примірників не виключала того, що обидва можуть загубитися. І за злою іронією випадковості Орест постійно губив книги. Ірина припускала, що він просто не може знайти їх, забувши, куди саме поставив, адже книг у його бібліотеці було страшенно багато. Але сам Орест категорично заперечував таку можливість. І справді, він досконало пам’ятав не лише те, кому і на скільки часу він міг позичити, а й куди та коли поставив ту чи іншу книгу, перелічував назви книг, що мали би стояти праворуч і ліворуч від зниклої – і справді, ці книги, як правило, стояли поряд саме там, де і говорив Орест.
Але книги продовжували зникати. Приблизно раз на місяць Орест виявляв зникнення тієї чи іншої, вкрай потрібної йому саме в той момент книги. І не міг згадати, що саме могло з нею трапитися. Здавалося, хтось просто знущається над ним, викрадає книги, а потім нашіптує Орестові уві сні назву і автора, щоб вранці той почав хаотичні пошуки і не міг заспокоїтися цілий день. Дивлячись на паніку Ореста, коли він виявляв такі зникнення, Ірина збагнула, що її залежність теж може перерости колись у такі хворобливі форми, і вирішила, що відтепер не дасть книгам займати у своєму житті більше місця, ніж вона сама їм дозволить.