Гербарій коханців
Шрифт:
Олена не була ні практичною, ні цілеспрямованою, і її батько не мав рації, коли закидав їй надто чоловічий стиль одягу. Штани і светри вона носила лише у холодні пори року, а щойно ставало тепліше, відразу ж переходила на значно більш романтичні силуети суконь, блузок, спідниць і капелюшків. Вона любила експериментувати й іноді дозволяла собі занадто сміливі, як на тодішні часи, поєднання кольорів, фасонів і тканин. Могла, скажімо, одягнути блузку в горошок до спідниці у клітинку, і хоча досвідчене око художника і зауважило б у цьому тонке відчуття кольору і незвичне поєднання, обивательські смаки тих часів були сформовані на схильних до лаконічної естетики зразках, і в більшості випадків усі відхилення від стандарту «чорний низ – білий верх» вважалися фривольними і майже непристойними.
Перша стадія романтичних стосунків із Оленою була запаморочливою. У неї, як правило, закохувалися з першого погляду і поринали у це відчуття з головою. Її романтичні капелюшки, меланхолійні настрої, уміння приймати звабливі пози під час куріння довгих цигарок із мундштуком, схильність до надмірного
Але таке вміння неможливо зберегти в собі надовго. Це тимчасова здатність, пов’язана з емоційним сплеском, який не може втриматися довго. Батьки дітей, як правило, досить швидко втрачають цю миттєвість реакції і постійну готовність ловити, але помічають це вже аж із наступною дитиною, коли всього доводиться вчитися наново. Коханці Олени були приречені на те, щоб не втрачати, а навпаки, постійно розвивати у собі цю здатність, адже Олена не імітувала, вона справді була такою. Її постійно потрібно було захищати від чогось, розраджувати, втішати, вислуховувати або просто задовольняти напівусвідомлені та неозвучені примхи, які, як правило, виявлялися у раптовому погіршенні настрою і очікуванні, що партнер сам здогадається, що і як потрібно зробити, аби цей настрій покращити.
Такі мовчазні сцени докору могли тривати добами, тижнями і навіть місяцями. Тоді від Олени неможливо було добитися, що саме її вразило, образило, чого їй хочеться чи бракує. Від особливо наполегливих розпитувань вона могла хіба що розридатися, лише загостривши цим стан роздратованої безпорадності у коханця.
Тож не дивно, що більшість їх витримувала цю емоційну напруженість у стосунках дуже недовго і без пояснення причин назавжди зникала з Олениного життя.
Орестові вдалося втриматися найдовше через те, що він тривалий час не піддавався мовчазному пресингу Олениних емоцій. Якщо бути зовсім чесним, то він узагалі довший час не помічав, що вона буває на нього ображена і свідомо уникає спілкування. Так само, як не здогадувався, що вже через рік після одруження у її житті з’явилися перші коханці, існування яких вона вміло приховувала за невинним поглядом широко розплющених безпорадних очей. Мабуть, якби не втручання батьків, це співвідношення її надмірної вразливості та емоційності, вміння приховувати власні недоліки і пробачати недоліки чоловіка з його майже цілковитою емоційною холодністю мало би шанс стати ідеальним поєднанням.
Від моменту смерті Леся Петровича стосунки Олени з Орестом поступово ставали все гіршими. І не лише через постійне втручання матері.
Олена після народження їхньої першої дитини сильно змінилася, а відтоді, як немовля несподівано померло у кількамісячному віці через якусь рідкісну хворобу, її стан постійно погіршувався.
Їй часто ввижалися якісь химери, вона прокидалася по кілька разів за ніч і кричала від жаху. Відмовлялася їсти продукти червоного кольору і навіть у салаті відчувала, що шкірка потертих туди яблук була червоною, хоча і не могла цього бачити, бо Орест почистив яблука. Їй постійно здавалося, що у неї якась невиліковна хвороба. Під час кожної застуди вона прощалася з чоловіком назавжди, переконана, що це обов’язково переросте у туберкульоз. Вона відразу ж підозрювала у себе рак, варто було лише відчути якусь слабкість або поболювання. Олена заборонила Орестові тримати в хаті книги письменників, прізвище яких починалося на літеру С, бо відчувала, що такі прізвища мають якийсь зв’язок із нечистою силою, і це погано для енергетики будинку. Поволі і їй передалася материна шпигуноманія, вона недовірливо розпитувала Ореста про кожен його крок поза домом, ретельно обшукувала його шухляди, обов’язково обдзвонювала знайомих, щоб пересвідчитися, чи справді вони бачилися з Орестом, як він стверджує.
Орест
Як і всі люди, які, подорослішавши, не перестають зачитуватися казками, Орест багато чого приховував. Насамперед від себе самого. Спочатку, ще в дитинстві, яке іноді снилося йому в чорно-білих тонах, ніби він довго бреде нескінченним темним коридором із прив’язаною до шиї подушечкою для скрипки, ховає за спиною футляр із інструментом і марно розглядає стіни по обидва боки від себе, сподіваючись побачити поворот кудись праворуч або ліворуч, який виведе його звідси, врятує від неминучого уроку. Сон щоразу уривався задиханим прокиданням і раптовим полегшенням від усвідомлення, що все це вже у минулому і пані Ядзя у своїй пронафталіненій спідниці і незмінній безрозмірній білій гіпюровій блузці не чекає на нього, аби мучити довгими і нудними гамами, польками та п’єсками. Пані Ядзя мешкала у сусідньому будинку, була завучкою місцевої музичної школи і займалася з Орестом удома, віддячуючись цими уроками за безкоштовні стоматологічні послуги, які надавав їй батько Ореста. Тепер Орест підозрює, що послуги були не лише стоматологічними, надто вже ревно ставилася пані Ядзя до уроків, зі сльозами розчулення на очах застигала надовго біля Ореста й уважно слухала, як він приречено пиляє смичком по струнах, видобуваючи звуки потрібної висоти і тривалості, але так ніколи і не наблизившись до чогось, хоча б віддалено схожого на гармонію чи емоційність. Будь-яка мелодія виходила у нього схожою на скрегіт механічної катеринки. Здавалося, на струни його інструмента кинулася іржа і тепер він смичком намагається відтерти її, розчинити, відполірувати до
З моменту, коли Орест отримав напівлегальний диплом музичної школи, про який, в обхід усіх офіційних процедур, поклопоталася особисто пані Ядзя, він жодного разу не брав до рук скрипки, як не ходив на концерти класичної музики. Та й на інші концерти Орест ходив украй рідко, нелюбов до музики він зберіг на все життя.
З такою ж затятістю, з якою наполягали на музичній освіті, батьки Ореста відмовлялися віддати його до художньої школи. Орест не раз просив їх про це сам, а потім це рекомендував і шкільний вчитель малювання, а також усі знайомі, яким після прослуховування музичних вправ випадково потрапляли на очі малюнки Ореста. Його хист до малювання був настільки ж очевидним, як відсутність здібностей до музики. Очевидно це було всім, окрім батьків. Хоча, можливо, батьки теж це розуміли, але якісь приховані незбагненні мотиви спонукали їх віддати перевагу таки музичній школі.
Одного разу Орест випадково почув у розмові батька з кимось на цю тему, що «мазюкання – не чоловіча справа», і довго думав, чому не чоловіча і чим чоловічіша скрипка, але так і не прийшов ні до якого висновку. Поступово Орест збагнув, що віддати його вчитися малювати батькам чомусь страшно. Він не міг зрозуміти, що саме їх лякає, можливо, близькість припущення, що син обере це своїм фахом замість «займатися чимось поважним», тобто стоматологією (на цю тему у батьків практично не було сумнівів), можливо, вони боялися чогось іншого. Орест волів саме це друге, розмите і загадкове пояснення. Він узагалі любив усе загадкове, а особливо відчувати, що ця загадковість якимось чином стосується його.
Але з якогось настільки ж напівсвідомого, як і у батьків, спротиву, він обрав своїм фахом саме малювання. На факультеті ткацтва декоративно-прикладної академії він і справді був єдиним чоловіком. Йому порадили вступати саме сюди, бо на інших факультетах конкурс був вищим і однієї лише обдарованості та чоловічої статі було замало, усі решта абітурієнти займалися в художніх школах, із приватними репетиторами ще з раннього дитинства, і змагатися з ними Орестові було б за-складно. Фах ілюстратора дитячих книг у Поліграфічному він опановував уже згодом, заочно, як другу вищу освіту. Це найкраще з усього можливого пов’язувалося з його захопленням казками, захопленням, яке він не втратив і у дорослому віці.
Його колекція казок зберігалася в особняку, купленому їм із Оленою батьками Ореста, в потаємній кімнаті, куди заходити заборонялося навіть Олені. Він ніколи не водив туди гостей і нікому не показував сотні назбираних за роки колекціонування книг – стародруків, видань незнайомими йому мовами, поцуплених у публічних бібліотеках і навіть у бібліотеках знайомих та друзів книг. Побачивши книгу казок, Орест не міг стриматися, долоні в нього починали нестерпно свербіти, і він не заспокоювався доти, доки книга не ставала його власністю. Він не міг би пояснити, навіщо йому всі ці казки. Більшість із них він ніколи не читав і не читатиме, а навіть ті, які прочитав, далеко не завжди міг упорядкувати для себе у якусь цілісну картину. Сюжети повторювалися з країни в країну, злегка видозмінюючись, і він часто ловив себе на думці, читаючи ту чи іншу казку, що не пригадує, скільки разів і в яких варіаціях він уже читав про це. Бідні перетворювалися на багатих, лицарі вирушали на пошуки принцес, королі несправедливо страчували претендентів на руки їхніх дочок, якщо ті не виконували поставлених завдань, жаби ставали красунями, а красуні перетворювалися на чудовиська, пурпурові квіти зацвітали у непрохідних хащах у єдину ніч у році, обіцяючи здійснення ще не загаданих бажань.