Гербарій коханців
Шрифт:
Він уявляв собі людей, які живуть на піддашшях таких будинків, трохи нетутешніми. Вони не мали би бути причетними до нудної щоденної рутини, мали би спати до обіду і лише під вечір ліниво виповзати на вулиці, щоб перейти на квартал далі, зайти в гості до такого ж помешкання і сидіти там майже до ранку, провадячи неквапливі філософські бесіди за кавою чи вишуканими алкоголями. Хоча на той момент досвід Ореста з алкоголями обмежувався тільки потайними ликами з бабциної карафи з лікером і він навіть не знав, чи можна було цей лікер вважати вишуканим напоєм.
За час трамвайної подорожі у ньому формувалися й міцніли різні, часом суперечливі бажання. Він трохи соромився старанно випрасуваного мамою костюма, фасон якого видавався йому давно застарілим, та й сама звичка ходити у костюмі відгонила провінційністю. Він соромився і себе самого, такого, яким бачив себе у цьому трамваї – нервового, із задовгими руками, які не знав куди подіти за час розмови, пропахлого брудною електричкою
Так і не вирішивши, що йому робити з власним провінційним походженням – приховувати чи, навпаки, демонструвати переваги власної інакшості, Орест зайшов до головного корпусу університету. Після півгодинних блукань лабіринтами другого і третього поверху він таки наважився запитати дорогу і втрапив нарешті до аудиторії, де працювала приймальна комісія. Але, взявшись за масивну ручку не менш масивних дверей, він уже чітко усвідомив, що його місце не тут. Він не міг уявити себе у цих велетенських холодних аудиторіях, почував себе незатишно на занадто монументальних сходах, йому не подобалася діловита анонімна метушня у коридорах, і головне – більшість студентів, які зустрілися йому за час блукання коридорами, ніяк не могли бути мешканцями старовинних кам’яниць середмістя – це він знав точно, відчував нутром. Йому навіть не треба було говорити з ними, аби точно і без найменшого сумніву визначити, хто з них народився у Львові, а хто приїхав із довколишніх сіл.
Навряд чи він зміг би пояснити, що поганого було у мешканцях довколишніх сіл, навіть навпаки, його могло би втішити це, адже і він народився не тут, мабуть, існують спеціальні квоти для немісцевих, і це збільшує його шанси на вступ. Але якась внутрішня переконаність змусила його забрати руку з важкої клямки і різко розвернутися до сходів, спуститися ними до вхідних дверей і зачинити їх за собою назавжди. Майже назавжди. Наступного разу він прийде сюди аж через рік, аби зустріти з пар свою тодішню дівчину, студентку української філології, вступити на яку в нього, на думку цієї дів чини, були блискучі шанси. Орест не шкодував, що не скористався цими шансами, тим більше що з дівчиною із філології прозустрічався недовго, його дуже дратувала її манера постійно кутатися у грубі вовняні светри, звичка, яку він зауважив у більшості студенток університету, мабуть, вона вироблялася там у всіх, адже у велетенських аудиторіях завжди було дуже зимно. І ще вона вибілювала волосся і фарбувала губи ядуче-червоною помадою.
Лесь Петрович
Де саме вчитиметься Олена, було ясно завжди. Її батько, Лесь Петрович, був деканом факультету, тож сумнівів щодо майбутнього фаху доньки ні в кого не виникало. Вони з Орестом одружилися на третьому курсі, батько Олени обіцяв подбати про тепле місце на кафедрі для зятя. Але після закінчення Олена раптом вирішила зайнятися керамікою, а Орест пішов працювати до видавництва. Наукова робота їх не цікавила, і Лесь Петрович навіть трохи ображався на них за те, що йому не вдалося проявити себе у ролі дбайливого патріарха родини.
Будинок молодятам купили батьки Ореста, заможні лікарі, власники першої у їхньому містечку приватної стоматологічної клініки. На той момент, правда, клініки у них ще не було, бо не існувало ще приватної стоматології, але заможними вони були завжди, тож будинок був великим, із солідною ділянкою землі довкола, у престижному приміському районі.
Батько Олени, Лесь Петрович, не дуже розумів такий вибір молодят, називав їхнє рішення жити за містом хуторянством і пропонував переїхати до квартири у центрі міста, яку йому обіцяв організувати батько однієї з абітурієнток. Але Орест відмовився, не хотів залежати від тестя, та й мешкати в будинку йому подобалося.
Йому хотілося, щоб і його діти, як він сам свого часу, виростали посеред таємничих закамарків, уявляли собі перед сном духів і привидів, які блукають поміж розвішаними на горищі сплетеними в косу голівками часнику і оберемками любистку, щоб на подвір’ї росло горіхове дерево, струшуючи на землю зелені шкірки молодих горіхів, які пахли навіть краще і терпкіше, ніж смакували. Орест любив готувати варення з цілих горіхів, любив колір, у який сік горіхового лушпиння забарвлює пальці, чітко виділяючи лінії на пучках. У дитинстві він навіть намагався порахувати кількість кругів на кожному з пальців, думаючи, що як на зрубі дерева можна вирахувати його вік відповідно до кількості кіл, так і на пучках пальців видно, скільки років людині судилося прожити.
Йому довго не вдавалося посадити горіх на подвір’ї, паростки чомусь засихали і ніяк не хотіли прийматися. А коли нарешті все вдалося, Олена сказала йому, що вагітна. Щоправда, їхні стосунки не вдалося вберегти до моменту, коли на дереві рівно через сім років з’явилися перші плоди, щось безповоротно зламалося між ними значно раніше.
Вечорами Олена ліпила глечики. Хоча за розміром вони більше скидалися на високі горнята з чорної глини, на кожному замість ручки був несподівано червоний метелик. Чайники, що входили у комплект до цих горняток, також були чорними, формою нагадували глечики, але мали накривку, ручки – червоні, у формі кажанячих крил. Такі трохи моторошні чайні сервізи. Вони мало кому подобалися, й інколи траплялися навіть досить незручні ситуації, коли Олена пропонувала подарувати сервіз, а гості не дуже ввічливо відмовлялися. Єдиний, кому справді подобалися глечики, був Степан. Він з дитинства обирав собі найкрасивіші з них і просив матір нікому їх не віддавати. Коли Степан стане дорослим і почне писати свою ні на що не схожу музику, кожну мелодію він спершу вивірятиме на маминих глечиках. Точніше, вистукуватиме на них щось своє, на слух необізнаного взагалі якусь какофонію, а не ту мелодію, яку згодом запише. Але без такої перевірки глечиками жодної мелодії Степан не записував.
Батько Олени був іконописцем. Тобто спочатку він закінчив лісотехнічний інститут, але за фахом інженера з обладнання лісового комплексу так і не працював. Десь приблизно на четвертому курсі він раптом усвідомив, що його справжнє покликання полягає у служінні Богу. Оресту завжди хотілося випитати його про конкретний випадок релігійної ініціації Олениного батька. Він часто чув такі речі від інших – хтось заблукав у лісі, й у момент, коли вже втратив надію вибратися звідти живим, почув голос, який вивів його на правильну стежку, хтось врятувався від смерті у воді чи в повітрі завдяки несподіваному видінню, ще хтось почув голос уві сні, або ж наяву, під час хвороби, в гарячці, чи інших екстремальних умовах. Але завжди випадкам такого ревного навернення передували яскраві, здебільшого болючі емоції, екстремальний досвід, раптове усвідомлення власної незахищеності перед незбагненним і всюдисущим. Як правило, люди дуже охоче розповідали потім про такі випадки, тішачись власною обраністю, і їхня ревна релігійність носила форму подяки за несподіваний порятунок або рідкісний досвід трансцендентного. Батько Олени нічого схожого не розповідав, та й релігійність його була особлива. В уявленні Ореста релігійність давала людині життєву мудрість, вміння пробачати провини і недосконалості інших, бути вимогливішим до себе, ніж до оточення, вміння зосереджуватися на важливому і спокійно ставитися до поверхового, другорядного, зовнішнього.
Батько Олени поводив себе зовсім по-іншому. Головним елементом його релігійності було бажання виправити усіх довкола себе, вказати їм на їхню гріховність, хибність рішень чи вчинків, бажання навернути їх на путь істинний. Тому, хто потрапляв у орбіту його місіонерських зацікавлень, рідко коли вдавалося відбитися від наполегливих напучувань Леся Петровича. Батько Олени любив проповідувати. Ореста це дивувало. Він ніколи раніше не зустрічав людей, які би суміщали потребу робити щось руками з потребою постійно вербалізувати свої відчуття і думки. Як правило, люди зосереджувалися на чомусь одному, й гарні художники бували мовчазними і сором’язливими, не дуже вміли давати собі раду з ораторством і всіляко цього уникали. Натомість люди, які вміли добре говорити і любили виголошувати привселюдні промови, рідко знаходили втіху в прикладних видах діяльності. Лесь Петрович активно проявляв себе як в одному, так в іншому. Орестові було складно оцінити естетичну цінність його ікон, він не дуже на цьому розумівся. Але у середовищі священиків Лесь Петрович був авторитетом, він охоче дарував свої роботи православним церквам і не менш охоче провадив дискусії на релігійні теми. Орестові часто доводилося брати в них участь, і він постійно дивувався, як віртуозно тестеві вдається перетворити навіть найдоброзичливіше налаштованого співрозмовника на опонента.