Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Уже майже десята. Я почистила зуби і ще раз гладко зачесала волосся. На якийсь час злість поглинула мене, і я зовсім перестала хвилюватися через зустріч з іншими трибутами, але тепер знову відчула, як мене охоплює тривога. Дорогою до ліфта, де на мене чекали Еффі й Піта, я зловила себе на тому, що нервово гризу нігті. И одразу ж припинила.

Залу для тренування обладнали в підземній частині бу­динку. На швидкісному ліфті ми доїхали туди менш ніж за хвилину. Коли двері ліфта роз’їхалися, ми опинились у велетенському спортзалі, заповненому різноманітною зброєю і спортивними знаряддями. Хоча до десятої було ще кілька хвилин, ми

прибули останніми. Всі інші три­бути вже зібралися й стали в коло. До сорочки кожного прикріплений був клаптик тканини з номером округу. Поки хтось чіпляв цифру «12» до моєї спини, я швидко оцінила ситуацію. Ми з Пітою єдині були вдягнені одна­ково.

Тільки-но ми зайняли свої місця в колі, головний тренер, висока ставна жінка на ім’я Атала, зробила крок уперед і ознайомила нас із розкладом тренувань. Тре­нери з різних видів спорту залишатимуться на своїх місцях, а ми можемо пересуватися з однієї зони в іншу на своє бажання чи згідно з настановами нашого ментора. В деяких зонах нас навчатимуть, як виживати, в інших — як битися. Нам заборонено лізти в бійку з іншими трибутами, навіть якщо основна мета цього — тренування. Якщо ж нам буде потрібен партнер для вправ, то під рукою завжди знайдеться кілька асистентів.

Атала почала зачитувати список зон і знарядь, а я тим часом не могла втриматися, щоб не роздивитися інших трибутів. Вперше нас звели разом як рівних, у простому одязі. Тут усі були справжні, без макіяжу і зачісок, у буден­ному вбранні. Моє серце тенькнуло. Майже всі хлопці та щонайменше половина дівчат були значно більші за мене, хоча тільки одиниці з них у своїх округах мали достатньо харчів. Про це свідчили кістки, які випиналися з-під шкіри, і порожній погляд очей. Можливо, я й менша від них, але всій нашій сім’ї притаманна винахідливість, а це

дає мені значну перевагу. Тож я не занепала духом: хоч я худа, я міцненька. М’ясо і трави з лісу, плюс зусилля, докладені для того, щоб їх роздобути, забезпечили мені здоровіше тіло, ніж у більшості з тих, хто стояв навколо мене.

Винятками були діти із заможніших округів, доб­ровольці — ті, кого спеціально годували й тренували все їхнє життя заради Ігор. Як правило, це були трибути з Округів 1, 2 й 4. Теоретично тренувати трибутів до того, як вони потраплять до Капітолія, суворо заборо­нено, але так буває щороку. В Окрузі 12 ми називаємо їх трибутами-кар’єристами або просто кар’єристами. І подобається вам чи ні, а саме хтось із них стане пере­можцем.

Моя єдина перевага над ними — увага глядачів, при­кута до мого полум’яного костюма, — розчинилася в повітрі, тільки-но я зайшла до Тренувального Центру. Кожен із кар’єристів був важчий від мене як мінімум на п’ятдесят фунтів, а дехто і на всі сто. Вони випромінювали самовпевненість і жорстокість. Коли Атала дозволила нам розійтися, вони кинулися до найстрашнішої зброї, яка тільки була в залі, а головне — вони легко з нею вправлялися.

Я саме думала, як мені поталанило, що я швидко бігаю, коли Піта легенько підштовхнув мене ліктем, і я підскочила. Він досі був поруч. Як і наказував Геймітч. На обличчі Піти читався сумнів, він над чимось міркував.

— З чого б ти хотіла почати?

Спочатку я поглянула на кар’єристів, які зі шкіри пнулися, щоб похизуватися один перед одним і залякати решту. Тоді на інших, худих, зовсім не підготовлених, які вперше в житті тримали в руках ніж чи сокиру, і сказала:

— Почнімо із зав’язування вузлів.

—

Правильно, — відповів Піта.

Ми обоє рушили до зони, де вчили в’язати вузли. Здається, тренер неабияк зрадів аж двом учням. Вузли — це не основне, що потрібно знати на Голодних іграх. Коли тренер збагнув, що я трохи тямлю в сильцях, то по­казав нам простий, але дуже дієвий вузол, за допомогою якого можна за ногу підвісити супротивника на дереві. За годину ми обоє опанували це вміння. Перейшовши до наступної зони, ми почали опановувати всі хитрощі маскування. Здається, Піті тут сподобалося найбільше, він охоче змішував болото з глиною і з ягідним соком, а тоді мастив тою барвою свою бліду шкіру, маскуючи її узорами з виноградної лози й різних листочків. Здається, тренер був також у захваті від такого учня, як Піта.

— Я прикрашав торти, — зізнався Піта.

— Торти? — перепитала я. В цей момент мою увагу привернув хлопець з Округу 2, який метнув спис і влучив з відстані п’ятнадцяти кроків просто в серце манекена. — Які торти?

— Глазуровані. Я прикрашав торти в пекарні.

Він мав на увазі випічку, яку завжди виставляють у вітрині. Прегарні торти з квіточками й милими кре­мовими узорами. Вони призначаються для днів народ­ження і святкування Нового року. Коли ми з Прим гуляли площею, вона завжди тягнула мене до вітрини, щоб подивитися на торти, хоча й знала, що ми ніколи не зможемо дозволити собі таку розкіш. В Окрузі 12 так мало красивого, що я просто не могла заборонити їй ми­луватися на торти.

Я з цікавістю роздивилася малюнок на Пітиній руці. Світлі й темні кольори, нанесені на шкіру по черзі, були дуже схожі на сонячне проміння, що пробивається крізь густе листя у лісі. Цікаво, звідки він знає, який вигляд має сонячне проміння у лісі, — сумніваюся, що він бодай колись виходив за межі Округу 12. Невже його уява по­черпнула цей узор зі старої сухої яблуні у дворі? Якимсь дивним чином усе це — його вміння, похвала тренера, ті недоступні торти — розізлило мене.

— Гарненько. Якби ти міг заглазурувати когось до смерті... — мовила я.

— Не знущайся. Ніколи не знаєш, що тебе чекатиме на арені. Уявімо, що це буде просто гігантський торт... — почав Піта.

— Немає часу уявляти. Треба рухатися далі, — пере­била я його.

Тож наступні три дні ми з Пітою поступово пересу­валися з однієї тренувальної зони в іншу. За цей час ми навчилися багато корисного: як розкладати вогнище, як метати ножі, як знаходити сховок. Незважаючи на наказ Геймітча демонструвати тільки малу частину своїх на­вичок, Піта відзначився в рукопашному бою, а я, не до­кладаючи жодних зусиль, здала тест на знання отруйних рослин. Але ми не демонстрували всіх своїх вмінь, коли черга доходила до стрільби з лука чи піднімання тягарів. Ми приберегли це для показових виступів перед про­дюсерами.

Продюсери з’явилися рано-вранці вже першого дня. Приблизно двадцять чоловіків і жінок, одягнені в темно-червоні туніки. Вони вмостилися на підвищенні по пе­риметру спортзалу, час від часу поглядаючи в наш бік і щось собі занотовуючи. Але здебільшого вони їли: їхній бенкет тривав вічно. А ще вони відкрито ігнорували багатьох із нас. Проте мені здалося, що вони придивля­ються до трибутів з Округу 12. Кілька разів я поглядала вгору — і зустрічалася очима з кимось із них. Поки ми обідали, вони консультувалися з тренерами; коли ми по­вернулися, вони всі стояли колом і щось обговорювали.