Голодні ігри
Шрифт:
Наступні кілька годин були неймовірно болісними. Виявилося, що я абсолютно позбавлена фантазії. Я пробувала зіграти роль зухвалої, але мені не вистачало самовпевненості. Я маю занадто вразливий вигляд, щоб удавати жорстокість. А ще я не кмітлива. Не смішна. Не сексуальна. І тим паче не загадкова.
Зрештою з’ясувалося, що я взагалі ніяка. Геймітч почав прикладатися до пляшки десь поміж моїми спробами вдати кмітливість і сексуальність, і це явно відчувалося в його голосі:
— Люба, я здаюся. Просто відповідай на запитання
Того вечора я їла у своїй кімнаті. Замовила неймовірну кількість делікатесів і ум’яла, скільки влізло, а тоді почала трощити посуд, зганяючи таким чином усю свою лють і образу на Геймітча, на Голодні ігри і на Капітолій. Коли рудоволоса дівчина-авокс увійшла до кімнати, щоб розстелити ліжко, від побаченого її очі округлилися.
— Облиш! — крикнула я на неї. — Просто облиш мене!
Я ненавиділа її, ненавиділа ті всезнаючі докірливі очі, які так і волали до мене: «Боягузка! Чудовисько! Маріонетка Капітолія!» Нарешті правосуддя звершиться. Принаймні моя загибель не буде марною, вона стане відплатою за смерть хлопця тоді, у лісі.
Але дівчина не вийшла, натомість вона зачинила двері в кімнату і пішла у ванну. За кілька секунд вона повернулася з мокрим рушником, лагідно витерла моє обличчя і змила з руки засохлу кров. Навіщо вона так учинила? Чому я дозволила їй це зробити?
— Я мусила хоча б спробувати вас урятувати, — прошепотіла я.
У відповідь вона похитала головою. Може, вона мала на увазі, що ми вчинили правильно, не втрутившись? Що вона мені пробачила?
— Ні, я вчинила ганебно, — відповіла я.
Спершу вона торкнулася пальцями вуст, а тоді моїх грудей. Думаю, вона хотіла сказати, що для мене все закінчилося б так само, як для неї. Що мене чекала доля авокса. Можливо. Без’язикість — або смерть.
Наступну годину я допомагала рудокосій дівчині прибирати в кімнаті. Коли ми визбирали все сміття, а сліди їжі відмили, вона врешті розстелила ліжко. І я залізла в постіль, немов п’ятирічна дитина, і дозволила їй заправити ковдру. А тоді вона пішла. Я хотіла, щоб вона залишилася, поки я не засну. Щоб вона була поруч, коли я прокинуся. Я хотіла, щоб вона захистила мене, хоча я свого часу навіть не спробувала захистити її.
Розплющивши очі вранці, я побачила не дівчину, а мою підготовчу команду. Мої заняття з Еффі та
Геймітчем закінчилися, тож сьогоднішній день повністю належав Цинні. Він був моєю останньою надією. Можливо, з його легкої руки я буду такою вродливицею, що всім стане байдуже, що я лепетатиму?
Команда стилістів працювала наді мною аж до обіду: моя шкіра стала на дотик як атлас, на руках з’явилися узори, а всі мої двадцять ідеальних нігтів вкрилися язиками полум’я. Вінія чаклувала над моєю зачіскою: над лівим вухом вона почала заплітати червоні пасма в косу, яка короною прикрашала голову, а потім спадала на праве плече. Тоді моє обличчя притрусили блідою пудрою і заново
Тільки тоді до кімнати увійшов Цинна. Гадаю, в руках він тримав сукню, але вона була в чохлі.
— Заплющ очі, — звелів він.
Спочатку по моєму оголеному тілу ковзнуло щось шовкове, а тоді я відчула тягар. Моя сукня важила щонайменше сорок фунтів. Тримаючись за руку Октавії, я навпомацки взула туфлі. На щастя, виявилося, що підбори принаймні на два дюйми нижчі за ті, в яких мене тренувала Еффі. Ще кілька останніх штрихів. І всі замовкли.
— Можна мені розплющити очі? — запитала я.
— Так, — відповів Цинна. — Розплющуй.
Істота, яка дивилася на мене з величезного дзеркала, прийшла з іншого світу. Звідти, де шкіра світиться, очі блищать, а одяг там роблять із коштовностей. Тому що моя сукня була повністю вкрита блискучими камінцями — червоними, жовтими й білими, і де-не-де блакитними, які вдало гармоніювали з узорами на руках. Варто було тільки трохи поворухнутися, як виникало враження, що мене охоплюють тисячі полум’яних язиків.
Я була не просто симпатична. Не просто вродлива. Я сяяла мов сонце.
Якусь мить ми всі просто дивилися на моє віддзеркалення.
— О Цинна, — зрештою прошепотіла я. — Дякую.
— Покрутися для мене, — мовив він.
І я мовчки покрутилася. Вся команда не могла дібрати слів, щоб висловити захват.
Цинна відпустив своїх помічників і попросив, щоб я трохи походила перед ним у сукні й туфлях. О, ці туфлі були набагато зручніші, ніж ті, що давала Еффі. І сукня спадала так, що не доводилося задирати поділ під час ходьби. Тепер у мене ще на одну гризоту менше.
— Що ж, усе готово до інтерв’ю? — запитав Цинна.
З його виразу я зрозуміла, що він уже встиг перемовитися з Геймітчем. Тож йому все відомо.
— Я нездара. Геймітч обізвав мене мертвим слимаком. Що б ми не пробували, в мене нічого не виходило. Я просто не здатна бути такою, як він хоче, — мовила я.
Цинна замислився на якусь мить.
— А чому б тобі просто не бути собою?
— Собою? Це також не годиться. Геймітч каже, що я вічно похмура і нікому не довіряю, — відповіла я.
— Так воно і є... коли Геймітч поблизу, — сказав Цинна й усміхнувся. — А мені ти такою не здаєшся. Вся моя команда просто в захваті від тебе. Ти підкорила навіть продюсерів. А що ж до жителів Капітолія, то вони без упину теревенять про тебе. Всі просто обожнюють тебе за відвагу.
Відвага. Це щось новеньке. Я не була цілком упевнена, що це означає, але, мабуть, мене вважають борцем. Сміливицею. І не така вже я й недовірлива та похмура. Гаразд, може, мені до вподоби не всі, кого я знаю, може, я рідко всміхаюся, але мені справді дорогі деякі люди.