Голодні ігри
Шрифт:
Його слова потроху доходили до мене. Мій гнів ущухав. Я не знала, що й думати: мене використали чи навпаки — зробили мені користь? Геймітч мав рацію. Я добре впоралася з інтерв’ю, але ким я видалася зі сцени? Дурним дівчиськом, яке тішилося своєю блискучою сукнею. І гиготіло. Тільки розповідаючи про Прим, я була собою. Але що ці кілька секунд у порівнянні з мовчазною смертельною силою Трача! Такою я і є — дурненька, блискуча й зовсім не виразна. Хоча ні, мої одинадцять балів за виступ перед продюсерами зробили свою справу.
Але тепер, завдяки Піті, я стала жаданою. Якщо вірити його словам,
— Потому як Піта зізнався, що закоханий у мене, можна було сказати про мене те саме? — запитала я.
— Так, — відповіла Порція. — Ти наполегливо намагалася уникнути об’єктивів камер. Спалахнула рум’янцем. Усе було просто ідеально.
Решта збуджено вертіли головами на знак згоди.
— Тепер ти на вагу золота, люба. Спонсори до тебе в чергу ставатимуть, — сказав Геймітч.
Мені стало соромно за те, як я вчинила з Пітою.
— Вибач, що штовхнула тебе.
— Нічого страшного, — знизав Піта плечима. — Хоча технічно ти порушила правила.
— Як твої руки? — захвилювалась я.
— Скоро загояться, — відповів він.
З їдальні прилинули апетитні запахи, сповіщаючи, що вечеря на столі.
— Ходімо, час їсти, — мовив Геймітч.
Ми всі рушили за ним і розсілися за столом. Проте рука Піти не припиняла кривавитися, й Порція вивела його з їдальні, щоб надати першу допомогу. Суп із трояндових пелюсток ми з’їли без них. За кілька хвилин вони повернулися, Пітина долоня була обмотана бинтом. На мої плечі ліг важкий тягар провини. Завтра ми опинимося на арені. Піта зробив мені послугу, а я відплатила йому травмою. Скільки ще разів він виручатиме мене?
По вечері ми перебралися до вітальні й подивилися повтор інтерв’юй Мені здалося, що я була схожа на легковажну пустоголову дурепу, яка вертілася й хихикала, але всі запевнили мене, що я мала просто чарівний вигляд. Піта і так тримався досить непогано, але його останній хід — зізнання у щирому коханні — став абсолютно виграшним. А тоді крупним планом показали мене, заскочену зненацька й рум’яну. Завдяки вмілим рукам Цинни я була досить симпатичною, Пітине зізнання зробило мене жаданою, обставини, що склалися, додали моєму образу трагічності, й усе це разом зробило мене незабутньою.
Коли пролунали останні ноти гімну й екран перетворився на суцільну чорну пляму, ніхто не проронив і слова. Завтра на світанку нас розбудять і готуватимуть до появи на арені. Ігри почнуться не раніш як о десятій, адже жителі Капітолія ніколи не прокидаються так рано. Але ми з Пітою встанемо на світанні. Хтозна, як далеко їхати до арени, яку приготували для цьогорічних Ігор.
Я знала, що Геймітч та Еффі не поїдуть із нами, вони залишаться в Штабі та, сподіваюся, підписуватимуть контракти зі спонсорами, розроблятимуть стратегії і вирішуватимуть, коли і як посилати нам подарунки. Цинна й Порція супроводжуватимуть нас до останньої миті, аж до арени. Але все-таки попрощатись ми повинні саме зараз.
Еффі взяла нас обох за руки, на
— Тепер я зовсім не здивуюся, коли наступного року мене нарешті переведуть у пристойніший округ.
Тоді вона поцілувала кожного з нас у щоку і поквапилася вийти з кімнати, абсолютно поглинута чи то емоціями, чи то думкою про можливе підвищення.
Геймітч схрестив руки на грудях і подивився на нас.
— Може, скажете кілька слів на прощання? Дасте пораду? — запитав Піта.
— Коли пролунає гонг, мчіть подалі що є духу. Жоден із вас не годиться для різанини біля Рогу достатку. Просто вшивайтеся звідти, якнайдалі від інших, а ще шукайте воду, — мовив він. — Зрозуміли?
— А потім? — запитала я.
— Виживайте, — відповів Геймітч.
Цю-таки пораду він дав нам у поїзді, але цього разу він не був п’яний і не сміявся. У відповідь ми тільки кивнули. А що тут іще скажеш?
Коли я виходила з кімнати, Піта затримався, щоб поговорити з Порцією. Я неабияк цьому зраділа. Хоча мені було не уникнути прощання з Пітою, ліпше я зроблю це завтра. Я побачила, що ліжко у моїй кімнаті розстелене, хоча не було й сліду рудокосої дівчини-авокса. Якби я знала її ім’я! Треба було спитати. Вона могла б його написати. Чи показати жестами. Але, напевно, її б за це покарали.
Я прийняла душ і змила золоту фарбу, макіяж і запах краси зі свого тіла. Єдине, чого я не змила, то це яскравих вогників на нігтях. Вирішила залишити їх як нагадування. Катніс — дівчина у вогні. Можливо, це додасть мені сили і впевненості в собі на арені.
Я одягнула товсту пухнасту піжаму і залізла в ліжко. Приблизно за п’ять секунд я усвідомила, що не засну. А мені необхідно хоч трохи поспати, бо на арені кожна секунда втоми дорівнює смерті.
Це недобре. Спливла година, дві, три, а я так і не склепила очей. Я все уявляла, куди закинуть нас продюсери. В пустелю? На болото? Чи в холодне пустище? Моя єдина надія була на дерева: вони могли стати для мене сховищем, джерелом їжі та притулком. Дерева були майже завжди, адже пустельні краєвиди нудні, та й Ігри тоді закінчуються занадто швидко. Хоча при поганому кліматі й дерева не допоможуть. Цікаво, які пастки підготували продюсери, щоб оживити занадто нудні години? А ще не варто забувати про інших трибутів...
Що дужче я хотіла заснути, то далі втікав сон. Зрештою мені стало зовсім незатишно в ліжку. Я злізла на підлогу й почала дибати кімнатою туди-сюди. Серце калатало, мов навіжене, дихання прискорилося. Кімната перетворилася для мене на тюремну камеру. Повітря! Вийти на свіже повітря. Інакше я знову почну все трощити. Я вислизнула в коридор і попрямувала до дверей, що вели на дах. Виявилося, що вони не тільки не замкнені, але й прохилені. Напевно, хтось забув зачинити їх, та яке це має значення! Енергетичне поле, яке оточує будівлю, не дозволить утекти жодному відчайдухові. А я й не планую втікати, мені потрібно всього кілька ковтків свіжого повітря. Я волію побачити небо й місяць, насолодитися останньою ніччю, коли ніхто не полюватиме на мене.