Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Цинна нахилився до мене і стиснув мої крижані пальці своєю теплою долонею.

— Уяви, що, відповідаючи на запитання, ти зверта­єшся до друга, який залишився там, удома. Хто твій най­кращий друг? — запитав Цинна.

— Гейл, — мовила я не вагаючись. — От тільки все це якось нелогічно. Я б ніколи не розказувала такого Гейлу. Він і так знає про мене все.

— А як щодо мене? Чи можеш ти вважати своїм другом мене? — запитав Цинна.

З усіх людей, яких я зустріла тут, Цинна був, понад усякий сумнів, моїм улюбленцем. Він подобався мені й поки що жодного разу не розчарував.

— Гадаю, що так. Але...

— Я сидітиму в першому ряду поряд з іншими сти­лістами. Ти одразу мене

помітиш. Коли тобі ставитимуть запитання, просто дивися на мене і відповідай правду, — мовив Цинна.

— Навіть якщо правда буде жахливою? — запитала я. Бо я й на таке здатна.

— Особливо якщо правда буде жахливою, — мовив Цинна. — Спробуєш?

Я кивнула. Це вже схоже на план. Чи принаймні на со­ломинку, за яку можна вхопитися.

Скоро мій вихід. Інтерв’ю відбуваються на сцені, спеціально зведеній навпроти Тренувального Центру. Ще кілька секунд — і я опинюся перед величезним натовпом, перед сотнями камер і перед усім Панемом.

Тільки-но Цинна потягнувся до дверної ручки, я вхо­пила його за руку.

— Цинно... — мовила я тремтячим голосом. Мене повністю скував страх перед сценою.

— Пам’ятай, вони вже тебе полюбили, — сказав він ніжно. — Просто будь собою.

Біля ліфта ми зустрілися з рештою команди, відпо­відальною за Округ 12. Порція зі своїми помічниками потрудилася на славу. Піта мав просто приголомшливий вигляд у темному костюмі та яскраво-червоній краватці. Я трохи розслабилася, зрозумівши, що ми одягнені не­однаково. Геймітч та Еффі також причепурилися на честь такої події. Я намагалася уникати Геймітча, але радо приймала компліменти Еффі. Вона могла бути прикрою і нав’язливою, але після розмови з нею я ніколи не по­чувалася спустошеною. З Геймітчем усе було зовсім по-іншому.

Коли двері ліфта відчинилися, я побачила інших трибутів, вишикуваних у чергу і готових до виходу на сцену. Усі двадцять чотири трибути мають сидіти на сцені у великій ніші та слухати всі інтерв’ю від першого до останнього. Я буду останньою, тобто передостанньою, оскільки з кожного округу спочатку виступає дівчина- трибут, а тоді хлопець. Як мені хотілося виступити першою і скинути тягар із пліч! А натомість мені дове­деться вислухати безліч дотепних, смішних, скромних, лютих і чарівних відповідей інших трибутів. До того ж публіці все набридне, точно як і продюсерам. От тільки я не зможу пустити стрілу в натовп, щоб привернути увагу.

За мить перед нашим із Пітою виходом на сцену до нас наблизився Геймітч і буркнув:

— Пам’ятайте, ви досі — щаслива пара. Тож поводь­теся відповідно.

Що? Я гадала, ми покінчили з цією комедією, коли Піта попросив тренувати його окремо. Але, мабуть, для публіки нічого не змінилося. Добре хоч, що на сцені у нас не буде часу для спілкування, та й виходитимемо ми по одному.

Щойно я ступила на сцену, як дихання пришвидши­лося, а у скронях закалатало. Я полегшено опустилася на крісло: на щастя, мої тремтячі ноги на високих підборах донесли мене до нього. Хоча надворі згущувалися су­тінки, на площі було ясно, немов сонячної літньої днини. Посеред глядацької зали на підвищенні сиділи важливі гості, а також стилісти. Камери почергово зупинялися на кожному з них, коли зал реагував на витвір їхніх рук. Місця праворуч на великому балконі були зарезервовані для продюсерів. Всі інші балкони окупували знімальні групи. Але площа і прилеглі до неї вулиці були напхом напхані простими людьми, яким доводилося вдовольнятися стоячими місцями. В такі дні, як сьогодні, уся країна і кожен її житель сидять перед телевізором і спо­стерігають за перебігом шоу. Сьогодні ніде не буде пере­боїв з електроенергією.

На сцену стрибнув Цезар Флікермен, який ось уже сорок років проводить інтерв’ю. Було якось моторошно

дивитися на нього: за всі ці роки його зовнішність зовсім не змінилася. Попід густим шаром блідої пудри та іншої косметики — те саме обличчя. Незмінною залишалася і зачіска, от тільки волосся він перефарбовував щороку до кожних Голодних ігор. Той самий парадний костюм темно-синього кольору, всіяний тисячами маленьких елек­тричних лампочок, які миготіли, немов зірочки. Він ви­тримав не одну пластичну операцію, щоб здаватися таким молодим і струнким. В Окрузі 12 старість цінується як великий набуток, бо далеко не кожному щастить дожити до неї. Коли тобі зустрічається літня людина, кортить привітати її, запитати про секрет довголіття. И огрядним завжди заздрять, адже вони не голодують так, як інші. Але в Капітолії все інакше: зморшкувата шкіра тут небажана, а кругленький животик не вважається за ознаку успіху.

Цього року волосся Цезаря було пофарбоване у бла­китний колір, повіки й губи — такого самого відтінку. Він мав придуркуватий вигляд, але все одно не такий моторошний, як минулого року, коли обрав багряний колір. Тоді здавалося, що голова його в крові... Спочатку Цезар кинув кілька жартів, щоб підігріти публіку, а далі взявся до справи.

Дівчина з Округу 1 у своїй золотистій напівпрозорій сукні була дуже спокусливою. Вона вийшла на середину сцени і приєдналася до Цезаря. Я впевнена, що у її мен­тора не було з нею жодних проблем. Висока струнка бі­лявка зі смарагдово-зеленими очима... вона була сексуаль­на від природни.

Кожне інтерв’ю тривало всього три хвилини. Тоді лунав гонг — і на сцену запрошували наступного три­бута. Мушу визнати, що Цезар справлявся зі своїм за­вданням блискуче. З кожним трибутом він говорив дружнім тоном, намагався заспокоїти, сміявся із не­вдалих жартів і своєю реакцією кожну непримітну відпо­відь міг перетворити на незабутню.

Я сиділа, як справжня леді, саме так, як вчила мене Еффі, а округи проминали один по одному. Другий, й третій, четвертий. Здавалося, що кожен трибут грає якусь обрану ним роль. Велетенський хлопець з Округу 2 — ніщо як машина для вбивств... Підступна дівчина з Округу 5... її хитре обличчя чимось нагадувало мені морду лисиці... Я одразу ж відшукала в натовпі Цинну, але навіть його присутність не могла мене заспокоїти. Восьмий, дев’ятий, десятий округи. Кульгавий хлопчина з Округу 10 тримався дуже тихо і непримітно... Мої долоні змокли, і сукня з коштовностей тільки дратувала: долоні марно ковзали нею... Одинадцятий округ.

Рута, одягнена в легеньку сукню, тріпочучи прозо­рими крилами, наблизилася до Цезаря. Побачивши такого маленького чарівного ельфа, публіка заахкала й заохкала. Цезар розмовляв із Рутою дуже привітно, похвалив за сім балів, отримані на показовому виступі. Зовсім не погано, як на таку маленьку дівчинку. Коли він запитав Руту, в чому її основна перевага на арені, вона, ні на хвилину не замислюючись, відповіла:

— Мене дуже важко зловити. А якщо мене не зможуть зловити, значить, не зможуть убити. Тож не ски­дайте мене з рахунку.

— А ніхто й не збирається, — сказав Цезар підбадьор­ливо.

У хлопця-трибута з Округу 11, Трача, була така сама смаглява шкіра, як і в Рути, але це, мабуть, єдина їхня схожість. Він був просто велетенський, заввишки не менш як шість із половиною футів, і дужий як буйвіл. Я зауважила, що він не прийняв запрошення кар’єристів і завжди тримався осторонь. Він був самітником, ні з ким не говорив і не виявляв жодного інтересу до тренувань. Ба більше, він отримав десять балів за показовий виступ, і було зовсім не важко здогадатися, що він чимось вразив продюсерів. Він абсолютно ігнорував добродушне кеп­кування Цезаря і відповідав коротко «так» або «ні», а здебільшого взагалі мовчав.