Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Вночі дах не освітлювався, але тільки-но мої босі ноги ступили на кахляну підлогу, я одразу побачила силует, високий і темний на тлі яскравого сяйва, яким повсякчас світиться Панем. На вулицях був справжній гамір: музика, співи, гудки машин, а крізь товсті шиби в кім­наті я не чула жодного звуку. Я б могла непомітно по­задкувати — через увесь цей галас Піта би й не помітив. Але нічне повітря було настільки солодке, що я просто не змогла повернутись у свою задушливу спальню-клітку. Та й хіба це щось змінить? Хіба наша розмова на щось уплине?

Я беззвучно наблизилася до нього і сказала:

— Ти маєш хоч

трохи поспати.

Він здригнувся, але не обернувся. Тільки ледь по­мітно кивнув.

— Я не хотів проґавити гулянку. Зрештою, вона на нашу честь.

Я підійшла й перехилилася через бильце. Широкі вулиці були напхом напхані людьми, які танцювали та співали. Я примружилася, щоб роздивитися їхні ма­ленькі фігурки.

— Це маскарад?

— А хто їх знає? — відповів Піта. — Тут щодня вби­раються у дивакуватий одяг. Також не змогла заснути?

— Не можу відгородитися від думок, — мовила я.

— Думаєш про сім’ю? — запитав він.

— Ні, — відповіла я трохи винувато. — Про завтрашній день. Хоч думками тут і не зарадиш.

У блідому світлі я роздивилася Пітине обличчя, а ще побачила, що він якось дивно стискає поранену долоню.

— Мені справді дуже шкода, що через мене ти по­ранив собі руку.

— Байдуже, Катніс, — мовив він. — Я ніколи не був реальним претендентом на перемогу в цих Іграх.

— Не можна так казати, — відповіла я.

— Чому ні? Це ж правда. Єдине, чого я хочу, — не зганьбитися і... — він вагався.

— І що? — наполягала я.

— Не можу підібрати влучні слова. Просто... коли я помиратиму, к хочу залишитися самим собою. Ну, хіба в цьому є здоровий глузд? — запитав він.

Я похитала головою. Як іще можна померти, окрім як собою?

— Я не хочу, щоб Ігри змінили мене. Перетворили на чудовисько, яким я не є.

Я прикусила губу. Отже, поки я міркувала над тим, як можна використати дерева, Піта складав плани, як грати так, щоб зберегти своє «я». Своє чисте, незаплямоване «я».

— Ти хочеш сказати, що взагалі нікого не вбива­тимеш? — запитала я.

— Та ні. Я впевнений, коли прийде час, я зможу вбити, як і будь-хто інший. Я не здамся без бою. Просто я б волів знайти спосіб показати Капітолію, що я йому не належу. Що я не якийсь пішак в Іграх, — сказав Піта.

— Але насправді це не так, — мовила я. — Ми всі — пішаки. Такі правила гри.

— Гаразд, я все розумію. Але подивись на це з іншого боку: все одно я — це я, а ти — це ти, — наполягав він. — Розумієш?

— Та начебто. Не ображайся, Піто... але всім на­чхати, — сказала я.

— Мені не начхати. А що ще мені лишається? — буркнув він, і його блакитні очі зустрілися з моїми, на­стійливо вимагаючи відповіді.

Я відступила на крок.

— Лишається пам’ятати пораду Геймітча. Виживати.

Піта усміхнувся мені, в його очах майнули біль і на­смішка.

— Що ж, дякую за пораду, люба.

Це був удар нижче пояса. Те, як він, перекривлюючи Геймітча, зверхньо й лагідно звернувся до мене.

— Слухай, якщо ти хочеш провести останні години життя, міркуючи, як померти на арені благородною смертю, то будь ласка. Це твій вибір. Я ж хочу дожити останні дні в Окрузі 12.

— Чомусь мене це зовсім не дивує, — мовив Піта. — Передай привіт моїй мамі, коли повернешся додому, гаразд?

— Звісно, — відповіла я, розвернулася й пішла геть.

Решту

ночі я провела у напівдрімоті, уявляючи, як уранці приголомшу Піту Мелларка кількома влучними фразами. Піта Мелларк. Побачимо, як високо він носитиме себе, коли погляне в обличчя смерті. Напевно, він перетвориться на одну з тих жорстоких тварюк — трибутів, які, прикінчивши супротивника, рвуться зжерти його серце. Кілька років тому хлопець на ім’я Тит з Округу 6 геть оскаженів. Продюсери були змушені оглушати його електрошоком, щоб встигати прибрати тіла його жертв, перш ніж він їх зжере. На арені не існувало ніяких правил, але канібалізм не схвалювався Капітолієм, тож більшість сцен вирізали. Врешті Тит загинув, потрапивши під сніговий обвал. Ходили чутки, що це було зроблено навмисне, аби вберегти Капітолій від божевільного переможця.

Але вранці мені не вдалося побачити Піту. На сві­танку до моєї кімнати увійшов Цинна, одягнув мене у простий костюм і провів на дах. Остаточно мене мали вбрати й приготувати в катакомбах під ареною. Нізвідки з’явився вертоліт — точно як тоді, в лісі, коли я вперше побачила рудоволосу дівчину-авокса, — і нам опустили драбину. Щойно я ступила на нижній щабель, як руки й ноги немов прикипіли до драбини, і якась невидима сила потягнула мене вгору.

Я гадала, що, опинившись усередині, одразу ж звіль­нюся, але помилилася. До мене підійшла жінка в білому халаті та зі шприцом у руках.

— Це просто маячок, Катніс. Що менше ти будеш борсатися, то швидше я введу його тобі під шкіру, — мовила вона.

Борсатися? Та я була непорушна мов статуя. Проте біль від уколу був цілком реальний. Я відчувала, як гостра голка проколола мені шкіру і маячок засів у передпліччі. Тепер продюсери завжди зможуть дізнатися про моє місцезнахо­дження на арені. Аякже: бояться загубити трибута.

Щойно болючу процедуру закінчили, драбина одразу ж мене відпустила. Жінка кудись зникла, а з даху почали піднімати Цинну. Хлопець-авокс указав нам шлях до їдальні, де на нас чекав сніданок. Незважаючи на нервовий клубок у животі, я з’їла, скільки влізло, хоча як завжди чудова їжа сьогодні мені не смакувала. Нерви потроху здавали, і з таким самим успіхом я б могла жувати вугілля. Єдине, що зацікавило мене, то це краєвид із вікна: спочатку ми повільно пливли над містом, а тоді відкрилася панорама незайманої природи. Ось що бачать птахи у польоті. Тільки вони вільні й у безпеці. На відміну від мене.

Подорож тривала приблизно півгодини, перш ніж вікна затемнили: це означало, що арена вже недалечко. Вертоліт приземлився, і ми з Цинною знову скорис­талися драбиною, тільки цього разу вона спустила нас у підземелля, де були катакомби. Ми мовчки пройшли до приміщення, призначеного для останніх приготувань. У Капітолії його називають Стартовим комплексом. В округах його величають Скотобазою. Саме туди зво­зять товар перед забоєм.

Усе тут було абсолютно новеньке, я — перший і останній трибут, який скористається саме цим Стар­товим комплексом. Усі арени — історичні пам’ятки, які дбайливо зберігаються після закінчення Ігор. Усі вони згодом стають популярним місцем відпочинку для жителів Капітолія. Туди можна заїхати на місяць, переглянути уривки Ігор, здійснити екскурсію в ката­комби, відвідати місця, де гинули трибути. Можна навіть узяти участь у реконструкції подій.