Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

«Якщо я потрібна кар’єристам, то нехай знайдуть мене, — подумала я, перш ніж задрімати. — Нехай спершу знайдуть мене».

І вони таки знайшли. У мене була хвилина на збори, не більше, але, на щастя, я заздалегідь спакувалася й була готова рухатися далі. Вечоріло. Прокинувшись, я одразу підскочила й побігла, хлюпаючи по воді й натикаючись на кущі. Хвора нога сповільнювала пересування, але я відчувала, що мої переслідувачі також не такі швидкі, як до пожежі. Чутно було, як вони кашляють і перегуку­ються розлюченими голосами.

Але вони наближалися, немов зграя диких собак, і я зробила те, що й завжди за таких обставин — обрала

високе дерево й вилізла на нього. Якщо бігти було просто боляче, то лізти на дерево — нестерпно боляче. Це вима­гало не тільки чималих зусиль, але й прямого контакту долонь із корою. Але я впоралася досить швидко, тож поки кар’єристи наблизилися, я уже була на висоті два­дцятьох футів. На якусь мить ми завмерли й перезирнулися. Я сподівалася, що вони не чують, як калатає моє налякане серце.

«Невже це кінець?» — подумала я. Які в мене шанси проти них? Унизу зібралися всі шестеро — п’ятеро кар’єристів і Піта. І моєю єдиною втіхою було те, що їм також добряче дісталося. Але ви тільки погляньте на їхню зброю! Погляньте на їхні обличчя — вони реготали й гарчали до мене, своєї певної здобичі. Ситуація була безнадійна. Хоча... я дещо згадала. Кар’єристи дужчі й більші проти мене, але й важчі. Чомусь не Гейл, а саме я завжди дряпаюся на найвищі дерева, щоб зривати фрукти чи красти пташині яйця. А справа у моїй вазі: я мінімум на п’ятдесят-шістдесят фунтів легша, ніж най­менший із кар’єристів.

Сміється той, хто сміється останній.

— Як у вас справи? — запитала я весело.

Це спантеличило їх, але публіці має сподобатися.

— Непогано, — відповів хлопець з Округу 2. — А в тебе?

— Як на мене, то сьогодні було трохи спекотно, — від­повіла я. І майже почула, як у відповідь на мою репліку загиготів увесь Капітолій. — А тут повітря набагато чис­тіше. Чому б вам не приєднатися до мене?

— Гадаю, ми так і зробимо, — сказав той самий хло­пець.

— Ось, візьми це, Катоне, — мовила дівчина з Округу 1 і простягнула йому срібний лук і сагайдак зі стрілами.

Мій лук! Мої стріли! Побачивши їх, я не на жарт ро­зізлилася і мало не висварилася — на себе, на зрадника Піту, через якого я втратила свій чи не єдиний шанс за­володіти зброєю.

— Ні, — сказів Катон, відштовхнувши лук. — 3 мечем я краще впораюся.

Я добре роздивилася його зброю — короткий важкий меч, прикріплений до пояса.

Я дала Катону трохи часу, щоб він заліз на дерево, і тільки тоді видряпалася ще вище. Гейл завжди казав, що я нагадую йому білку: так прудко я здатна видертися на вершечок дерева по найтонших гілочках. Частково я завдячую своїй вазі, а частково — багаторічній прак­тиці. Треба знати, куди ставити руки й ноги. Я здолала ще тридцять футів, коли почула хрускіт і побачила, як Катон гепнувся на землю. Він заліз уже достатньо високо, тож я сподівалася, що він скрутить собі в’язи... Але ні. Він звівся на ноги й брудно вилаявся.

Дівчина зі стрілами (я чула, як хтось назвав її Глорія — кумедно, які пишні імена дають дітям в Окрузі 1) також почала дертися на дерево, але їй вистачило здорового глузду зупинитися, коли гілки затріщали і під нею. Я була на висоті щонайменше вісімдесятьох футів. Вона спро­бувала підстрелити мене з лука, й одразу стало зрозуміло, що тримає його в руках вона вперше. Одна зі стріл уп’ялася в сусіднє дерево, і я зуміла до неї дотягнутися. Я помахала стрілою, мов діставала її тільки для того, щоб подражнити дівчину, хоча насправді я збиралася скористатися

стрілою, якщо у мене випаде така нагода. Я б могла повбивати їх усіх до ноги, якби срібний лук був у моїх руках.

Кар’єристи перегрупувалися, і до мене долинули їхні приглушені голоси. Я їх не просто розізлила — я виста­вила їх на посміховисько перед усім Капітолієм. Але на землю спускалися сутінки, і вони були змушені відкласти атаку. Зрештою Піта сказав:

— Нехай сидить нагорі. Нікуди вона не втече. А вранці ми щось придумаємо.

Що ж, в одному він був абсолютно правий. Я нікуди не втечу. І тут немає холодної води, тож я на повну силу від­чула біль від опіків. Я знайшла годящу гілку і почала вмо­щуватися на ніч. Одягнула куртку. Розгорнула спальний мішок. Пристебнулася паском і намагалася не стогнати. Хворій нозі було занадто парко в мішку. Тому я зробила розріз і вистромила ногу назовні. Тоді скропила водою рану і пухирі на руках.

Від бравади не лишилось і сліду. Біль і голод ослабили мене, але я не могла їсти. Навіть якщо я протримаюся цю ніч, що принесе з собою ранок? Я дивилася на зелене листя і намагалася розслабитися, але опіки стали на заваді. Пташки також вкладалися на ніч, співаючи колис­кові своїм пташенятам. Повилазили нічні хижаки. Десь ухнула сова. Крізь дим прорізався невиразний сморід скунса. З сусіднього дерева на мене дивилися очі якоїсь тварини — можливо, опосума — і поблискували у світлі факелів, які запалили кар’єристи. Раптом я сперлася на лікоть. Здається, очі належали не тварині. В останніх тьмяних променях світла я таки розгледіла її, мовчазну і непорушну, вона також втупилася в мене.

Рута.

Скільки часу вона провела тут? Мабуть, стільки, скільки і я. Ніким не помічена, вона сиділа на своєму дереві. Напевно, зачувши наближення зграї, вона вилізла на нього ще до моєї появи.

Якийсь час ми дивилися одна на одну. А тоді, не заче­пивши й листочка, вона простягнула свою маленьку руку вгору і вказала на щось у мене над головою.

РОЗДІЛ 5

Очима я простежила за Рутиним пальцем — наді мною тріпотіло листя. Спочатку я нічого не могла роз­різнити, але згодом у тьмяному світлі роздивилася якусь невиразну пляму приблизно за п’ятнадцять футів у мене над головою. Але що... що це таке? Якась тварина за­вбільшки з єнота? Це щось звисало з самого краєчка гілки й повільно розхитувалося. Ні, це не єнот. І раптом поміж добре знайомих звуків нічного лісу мої вуха вловили ледь чутне дзижчання. Нарешті я втямила: там осине гніздо.

Мене паралізував страх, але мені вистачило здоро­вого глузду не зойкнути й не вертітися. Зрештою, звідки мені знати, що то за оси. Там могли бути звичайнісінькі безневинні комахи, на зразок залиште-нас-у-спокої-і-ми-вас-не-чіпатимемо. Але ж це Голодні ігри, і тут нічого не буває просто так. Швидше за все, це ще одні мутанти, вирощені Капітолієм, — мисливці-вбивці. Їх вивели в лабораторії і під час війни з округами використовували осині гнізда як міни. Мисливці-вбивці більші, ніж зви­чайні оси, менш вразливі, а від їхнього укусу з’являються набряки завбільшки зі сливу. Як правило, після кількох таких укусів людина помирає. Дехто помирає одразу. Ті, кому поталанило менше, з’їжджають із глузду від галюцинацій, викликаних отрутою. І ще одне: ці оси до останнього полюють на того, хто зачепив їхнє гніздо і порушив спокій. Ось чому їх назвали мисливцями-вбивцями.