Голодні ігри
Шрифт:
Я відчула, як друга оса вкусила мене в щоку, ще одна в шию, і від отрути голова негайно зробилася важкою. Я міцно вчепилася однією рукою за дерево і заходилася витягувати жала з тіла. На щастя, мене помітили тільки три оси, перш ніж гніздо впало вниз. Решта мисливців-убивць напали на ворогів на землі.
Оце була несподіванка! Не встигли кар’єристи розплющити очі, як на них накинулися оси. Піта й решта зірвалися на ноги та кинулися врозтіч. До мене долинули їхні крики:
— До озера! До озера!
І я збагнула, що вони збираються рятуватись у воді. Мабуть, озеро зовсім близько, якщо вони розраховують дістатися його неушкодженими. А от Глорії та ще одній
У гнізді не залишилося жодної оси, всі до одної переслідували втікачів. Було малоймовірно, що вони повернуться, але все одно я не хотіла ризикувати. Я зіскочила з дерева й побігла в протилежний від озера бік. Від отрути, що потрапила в моє тіло з жалами, мене трохи похитувало, але я зуміла дістатися свого маленького ставка і про всяк випадок плюхнулась у воду — а раптом мене досі переслідують оси. Приблизно за п’ять хвилин я вилізла з води та присіла на камінь. Люди анітрохи не перебільшують ефекту від укусів мисливців-убивць. На одному з колін виросла ґуля завбільшки з апельсин, а не сливу. А з отворів, із яких я витягнула жала, сочилася смердюча зелена рідина.
Набряки. Біль. Липка зеленувата рідина. До того ж я стала свідком страшної смерті Глорії. Чи не занадто як на світанок, коли ще й сонце не встигло вистромитися? Найменше мені хотілося думати про те, який вигляд зараз має Глорія. її покорчене тіло. її опухлі пальці, які заціпеніли навколо лука...
Лук! Мій затуманений мозок працював повільно, але нарешті думки склалися докупи: я миттю підвелася на ноги й похитуючись рушила туди, де лежала Глорія. Лук. Стріли. Я повинна їх забрати. Здається, я ще не чула гарматного пострілу. Мабуть, Глорія ще не померла, а просто в комі, її серце досі бореться з осиною отрутою.
Але щойно воно припинить битися, як постріл сповістить про її смерть і вертоліт забере її тіло, прихопивши з собою єдиний лук і сагайдак зі стрілами. А я не хочу втратити їх удруге!
Тільки-но я підбігла до Глорії, пролунав постріл. Мисливці-вбивці зникли. Дівчина, під час інтерв’ю така приголомшливо вродлива у своїй золотій сукні, змінилася до невпізнанності. Її обличчя було спотворене, кінцівки скрючені. Набряки від укусів почали лускати, розбризкуючи навколо смердючу зелену рідину. Щоб отримати лук, мені довелося розбити каменем її пальці, вірніше те, що від них залишилося. Сагайдак зі стрілами вона причавила спиною до землі. Я спробувала перекотити її тіло на бік, але щойно торкнулася пальцями її шкіри, як та злізла і відділилася від тіла. Я зойкнула і впала на землю.
Невже все це відбувається насправді? А може, в мене почалися галюцинації? Я заплющила очі й почала дихати ротом, щоб бува не виблювати. Мій сніданок повинен залишитися в шлунку: хтозна, скільки часу мине, поки я знову зможу полювати. Пролунав другий постріл, і я здогадалася, що він сповістив про смерть дівчини з Округу 4. Потім птахи замовкли, тільки одна з них видала довгий тривожний звук — знак наближення вертольота. Я розгубилася, бо подумала, що він прилетів по Глорію, хоча це було абсолютно безглуздо, адже я досі поруч і намагаюся забрати в неї лук. Я стала навколішки — й дерева навколо закрутилися вихором. Посеред неба кружляв велетенський вертоліт.
«Давай!» — звеліла я собі.
Міцно стиснувши зуби, я запустила руки під мертве тіло Глорії, вхопилась за те місце, де колись були ребра, й спробувала перевернути її на живіт. Але мені це було не до снаги. Я починала марити, все пливло перед очами, ніби в нічному кошмарі, я не могла провести чітку межу між маренням і реальністю. Я вхопила срібний сагайдак зі стрілами, але він за щось зачепився — за плече. Зрештою я щосили сіпнула і вивільнила його. Щойно лук і стріли опинилися в моїх руках, як до мене долинув тупіт кількох пар ніг, і я збагнула, що це кар’єристи. Вони поверталися назад по мою душу або по свою зброю, а швидше за все, і по те, і по те.
Я проґавила свій шанс, було запізно для втечі. Я витягнула одну зі стріл й піднесла до тятиви, але виявилося, що замість однієї тятиви перед очима пливе аж три, а сморід від розкладеного тіла такий сильний, що я просто не можу. Не можу. Не можу.
И ось так безпомічно я стояла навколішках, коли з кущів вискочив перший трибут і над моєю головою завис гострий спис. Обличчя Піти перекосилося від шоку, хоча це й було безглуздо. Я напружилася, приготувавшись до удару, але натомість Піта опустив руки.
— Чому ти досі тут? — прошипів він до мене.
Мої очі округлилися, я розгублено дивилася, як великі краплі води повільно котяться опухлим вухом Піти. Все його тіло блищало, немов зарошене.
— Ти збожеволіла? — він підштовхнув мене списом. — Вставай! Вставай!
Я підвелася, але він досі штовхав мене. Що? Що він задумав? Він щосили штовхнув мене геть.
— Біжи! — закричав він. — Біжи!
За спиною Піти з’явився Катон. Він прорубував собі шлях крізь густі кущі й щодуху мчав до нас. Він був також мокрий із ніг до голови, а під оком у нього красувалася велика ґуля. У руках він тримав меч, сам вид якого додав мені сил утікати. Я бігла, міцно притиснувши до себе лук і стріли, налітаючи на дерева, які з’являлися нізвідки, спотикаючись і падаючи. Я пробігла повз свій ставок і опинилася в незнайомій ділянці лісу. Все навколо почало розпливатися й викривлятися. Метелик роздувся до розмірів будинку, а тоді розпорошився на мільйони зірочок. Замість дерев мені ввижалася кров, вона крапала на мої черевики. З пухирців на руках почали вилазити мурахи, і я не могла їх струсити. Вони повзли вгору, по руках, по шиї. Хтось заверещав — нескінченним задиханим криком на найвищій ноті. Мабуть, то була я сама. Я спіткнулася й упала в невеличку яму з оранжевими бульбашками, які гуділи, мов гнізда мисливців-убивць. Скрутившись калачиком, я приготувалася вмерти.
Знесилена і збита з пантелику, я усвідомлювала тільки одне: щойно Піта Мелларк урятував мені життя.
А тоді мурахи дісталися моїх очей — і я зомліла.
РОЗДІЛ 6
Моя свідомість опинилася в полоні кошмарів, кожен із яких був страшнішим за попередній. Усе, чого я найбільше боялася, поставало перед моїми очима в таких яскравих деталях, що я сприймала це за реальність. Щоразу, приходячи до тями, я думала: «Нарешті все скінчилося». Але ні. Кожен кінець був початком нового кошмару. Важко сказати, скільки разів мені привиділася смерть Прим. А скільки разів мені довелося пережити наново смерть батька? А свою власну? Це була нормальна реакція на укуси мисливців-убивць. Їхня отрута діє тільки на ту частину мозку, яка відповідає за страх.