Готується вбивство (на украинском языке)
Шрифт:
– Я вже бачив!
– буркнув Лiдi, яка передавала йому бридкий папiрець, ще раз iз жалем поглянув на пляшку горiлки, що вже вiдпотiла, i, зiтхнувши, почав знову копирсатися виделкою у тарiлцi.
– Хотiлося, щоб кожен з вас докладнiше розповiв про своїх односельчан, - попросив Коваль.
– Що за люди, якi взаємини з вашими сiм'ями, особливо з Василем Кириловичем, - кивнув на старшого Пiдпригорщука.
– От ви, Лiдiє Антонiвно, якогось iталiйця згадуєте. А що то за один? I кого iще маєте пiдстави пiдозрювати?.. Та й самi ви, Василю Кириловичу, не повиннi вiдмахуватися, якщо хочемо з'ясувати... На кого,
Пiдпригорщук знизав плечима:
– А бог його знає! Ой Олю, Олю, - похитав головою до дружини, - сколотила ти бучу.
– Тобi завжди усе байдуже, - розсердилася жiнка.
– А про дiтей ти подумав?!
Лiда ще трохи повертiла у руках зошитковий аркуш i, бачачи, що Петро зовсiм не цiкавиться, а Оля вiдмахується вiд нього, як вiд гадюки, з острахом оглянулася, потiм - на Василя, наче хтось уже готувався стрiляти в нього, раптом зойкнула, кинула погрозливу записку на стiл, пiдхопилася i, схлипнувши, побiгла до хати.
Усi подивилися услiд.
– Що з нею?
– спитав Коваль.
– Нерви, - буркнув Петро, - не в порядку... Не звертайте уваги, у неї так буває: то смiється, то плаче. Вибачайте, я зараз...
Вiн, не поспiшаючи, пiдвiвся i пiшов за дружиною. За столом запала тиша.
– Це вона так, бiдолашна, за Василя переживає, - вкинула Оля.
– Та хiба ми її не лiкували? З райлiкарнi не вилазила, - скрушно сказав старший Пiдпригорщук.
– Петро збирається в Полтаву. Будемо добиватися до професора. Є у Полтавi такий. Знаменитий невропатолог. Теж, до речi, земляк. Тiльки до нього непросто втрапити. У райлiкарнi обiцяли дати направлення. Та все якось руки у нас з Петром не доходять, жнива, роботи по зав'язку, скоро i на зяб орати, ось справимо обжинки... тодi вже...
– Вiн, Третяк здасться, теж з моїм батьком вчився в однiй школi i з вами, Дмитре Iвановичу?
– сказала Оля.
– Який це Третяк?
– Андрiй Семенович, тепер професор...
– Якщо це той самий Андрiй, то ми з ним домовимось, - пообiцяв Коваль.
Незабаром повернувся з дружиною Петро Пiдпригорщук. У Лiдiї були червонi, заплаканi очi, але вона, здавалося, повнiстю заспокоїлася i навiть пробувала всмiхатися.
– Даруйте, - звернулася до Коваля, - менi чогось раптом так страшно стало, так страшно!
– Жiнка аж пересмикнула плечима, немов вiд холоду.
– Та вже усе гаразд.
Вона знову сiла до столу i стала задерикувато смiятися, немов вiдшкодовуючи перебiльшеною веселiстю свою минулу iстерику.
– Я вам можу про всiх розповiсти, - звернулася вона до полковника.
– Бо мiн Петро - мовчун, а мила Оля, крiм чоловiка, дiтей та своїх овочiв, мало що знає... А я цiлий день у конторi, всi ходять. Байки i плiтки мене не минають...
Тим часом ображена Оля гукнула до вечерi дiтей, а Дмитро Iванович влаштувався з Лiдою на лавочцi над самiсiньким спуском до рiчки i, поглядаючи то на чорняву спiвбесiдницю, то на рiчку, посмутнiлу долину за нею й близьке сивiюче небо, уважно слухав розповiдь про сьогоднiшнi Виселки i взаємини виселчан. Лiдiя Антонiвна подобалася йому якоюсь войовничою жiночнiстю (пiд час розмови чорнi циганськi очi її раз у раз зблискували) i тим, що так цiкаво розповiдала про односельчан, яких характеризувала образно, з безлiччю подробиць.
Слухаючи Лiду, Коваль
Вiдповiдi Дмитро Iванович на це не мав, та зрештою i не збирався її шукати...
2
Старий Ковтун - "iталiянець", як його дражнили у Виселках, - жив неподалiк Пiдпригорщукiв - на другому пагорбi, ближче до Полтавського шляху.
Дмитро Iванович вирiшив з ним познайомитись i зрештою знайшов для цього привiд. Корови у Пiдпригорщукiв не було (молоко для дiтей брали у колгоспi), i Коваль подумав, що найпростiше пiти до Ковтунiв по молоко - адже дачники, якi селилися з дiтьми поблизу Ворскли, саме у них купують. Та, правду сказати, Дмитро Iванович теж любив перед сном випити склянку свiжого молока, якого останнiм часом був позбавлений. Незважаючи на запевнення газет, що у Києвi i тепер, через рiк пiсля чорнобильської трагедiї, молоко перевiряють i в крамницi та на ринок потрапляє тiльки чисте, придатне для споживання, Ружена не купувала його.
До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу. З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.
Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.
Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.
Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.
– Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.
Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.
– Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?
– Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль.
– Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...