Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Шрифт:
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
ХОЧУ ЛIТАТИ!
Казкова повiсть
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
1
Найкраще у свiтi -- не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама -- пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона -- дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги
– - Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.
Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.
Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його -- i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..
Я мiцно стуляю повiки й шепочу:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем...
I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.
Так це ж Iгор!
– - Еге-ге-гей!
– - загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:
– - Еге-гей, привiт!
Потiм швидко набрав висоту, розвернувся -- i полетiв назустрiч.
Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки -- та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!
Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати -- i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни -- теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.
Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."
I ми пiднiмалися, вище та вище...
Ми були самi на все небо.
Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.
Так що лише зiрки бринiли навколо нас.
I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли!
– - Здорово!
– - пошепки мовив Iгор.
– - Здорово!
– - погодився я, i ми наддали швидкостi.
Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.
"Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.
– - З першим польотом тебе!
– - привiтався я.
– - З теплою нiччю!
– - додав Iгор.
– - Ой хлопчики!
– - зрадiла Наталка.
– - I ви -- теж?
– - А ти гадала, ми гiршi?
– - посмiхнувся Iгор.
– - Давай приєднуйся -- гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа -- наша липа!
– - Може, сядемо?
– - запропонувала Наталка.
– - Сьогоднi не треба, -- заперечив Iгор.
– - Давайте краще до Днiпра.
– - До Днiпра, до Днiпра!
– - вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.
Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!
Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.
Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi "Москва".
Аж ось -- лавра, а попiд нею -- чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори...
– - Хлопчики, -- озвалася раптом Наталка.
– - Час вертати.
I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!
Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.
Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.
"Не розучився за зиму!" -- подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся -- аж кiстки захрумтiли!
– - й вiдразу ж заснув...
2
Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi -- чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.