Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Шрифт:
Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", -- подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.
– - Нiчого собi сусiдчик!
– - промовисто виголосив Iгор.
– -
Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.
– - Дивiться, дивiться!
– - вигукнув раптом Iгор.
– - А це що вони тягнуть?
Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.
– - Може вiн лiкар?
– - сказала Наталка.
– - Скорiше хiмiк-любитель!
– - кинув Iгор.
– - А знаєте, хлопцi, -- згадав я, -- де ж ми тепер грати будемо?
Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.
– - Справдi проблема!
– - погодився Iгор.
– - Треба пiти до сусiда, -- сказала Наталка, -- i попросити дозволу.
– - А як iз ним говорити?
– - поспитав я.
– - Ти ж бачила, який вiн!
– - Та чого там!
– - перебив мене Борис.
– - Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього "конька", що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались -- урок уже кiнчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.
5
Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.
– - Нащо та фiранка?
– - здивувалась Наталка.
– - Крiзь неї ж повiтря не проходить.
– - Дзвони, Толику, ще!
– - наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.
– - Чого треба?
– - раптово долинуло з вiкна.
– - Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.
– - А може, ну його?..
– - поспитав обережно Борька.
У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:
– - А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..
Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.
– - Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!
Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.
– - Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд.
– Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...
Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
– - Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!
– - Анiскiлечки не турбуєте!
– - заторохтiв дiдуган.
– - Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...
– - I все ж пробачте, що заважаємо, -- мовив Борис.
– - Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.
Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:
– - Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.
– - Ой, цiкаво!
– - вихопилось у Наталки.
– - А що ж ви робите?
– - Та чого розказувати, -- вiдмахнувся дiдуган, -- самi згодом дiзнаєтесь!
– - I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...
– - Ну, викладайте свою справоньку!
– - всiвся нарештi сусiд.
– - Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дiтоньки", "пенсiонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.
– - Та хiба ж це проблемочка?
– - вишкiрився дiдуган.
– - Та грайтеся собi на здоров'ячко, хоч луснiть!
– - I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.
– - Тодi спасибi вам, -- поважно подякував Борька, -- ми скористаємося з вашої люб'язностi. А тепер -- вибачайте, ми пiдемо.
Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.
– - Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся -- коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!..
– - I дiдуган задоволене потер долонi.