Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Шрифт:
– - Зрозумiло, вмiю.
Дивуватися було нiколи, тож я хутко прошепотiв свою пiсеньку i стрiмко злетiв у небо. Розплющивши очi, я побачив Корнелiя, котрий летiв лiворуч вiд мене.
– - Ну, тепер натискай на газ!
– - кинув вiн i помчав уперед.
Я ледве наздогнав його -- i далi ми полетiли поруч.
– - Корнюсю, -- спитав я трохи згодом, -- а звiдки ти знаєш Капiтона?
– - Довга iсторiя, -- вiдмахнувся кiт.
– - А ти коротенько, поки летимо...
– - Ну, добре вже, -- погодився Корнелiй, -- розповiм... Власне, я його знаю особисто не так i давно -- його знали чудово
Од болiсних згадок у Корнелiя настовбурчилася шерсть, i вiн примовк.
– - А далi?
– - нетерпляче спитав я.
– - А далi вiн постаршав, -- продовжив зрештою Корнелiй, -- i став утричi лютiшим. Втiм, це можна зрозумiти: адже вiн нiколи не був справжньою дитиною i саме через це лютiшав з кожним днем. Згодом вiн почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотiв вiдбирати сни у дiтей.
– - Нащо?
– - не зрозумiв я.
– - Щоб хоч трохи вiдчути себе дитиною, -- вiдказав кiт.
– - Так-от, вiн таки винайшов цей порошок i став iще запеклiшим нашим ворогом, бо виготовляє його дiд iз нашої шерстi. Вiн ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастровi скарбнички -- на такi, яку ти бачив у Бориса. Вiн примушує їх слiдкувати за дiтьми.
– - А чого вiн так ненавидить саме тебе?
– - Бо я присягнувся своєму татовi помститись Капiтону, -- гордо вiдказав Корнелiй.
– - 3 тої пори, де б вiн не оселявся, вiн зустрiчав мене. Це я стежу за ним i попереджаю всiх мiсцевих котiв про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, нi! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капiтона, вiн -- поруч! За це вiн i ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалi важче ловити котiв. А нема котiв -- нема порошку, а значить -- i снiв. Щоправда, йому iнколи допомагають усякi хулiгани, якi, на жаль, ще не перевелися i з яких, напевне, виростуть новi Капiтони.
– - Не виростуть, -- перебив я кота, -- обiцяю тобi: не виростуть! Вiдсьогоднi увесь наш квартет оголошує їм вiйну!
– - Спасибi!
– - радiсно подякував Корнелiй i раптом перейшов на шепiт: -- Тихше, пiдлiтаємо!
Ми й справдi вже пiдлетiли до будиночка Борьчиної бабусi, швидко приземлилися просто перед порогом, i я постукав у дверi...
Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:
– - Що з Боренькою?!
– - Нiчого, -- пробурмотiв я, зрозумiвши, що Капiтон кудись уже завiв Бориса.
– - То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса -- до побачення!
Бабуся полегшено зiтхнула й залопотiла:
– - Може, варення на дорiжку, ще трохи ожинового зосталося!
Iншим разом я, звичайно, не вiдмовився б, але сьогоднi...
Я ледве встиг заперечно хитнути головою i побiг геть...
– - Швидше до лiсу, -- зашепотiв Корнелiй, котрий чекав мене на парканi.
– - Вони там, я вiдчуваю.
I ми помчали в лiс.
– - Стiй!
– - просичав раптом Корнелiй через кiлька крокiв.
– - Я бачу їх!.. Слухай уважно: я
– - Але ж вiн може зловити тебе!
– - Не бiйся, -- заспокоїв мене Корнелiй.
– - А коли й зловить -- то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кiт, нiж Борис...
– I з цими словами вiн шугонув у темряву.
Я глянув у тому напрямку, де зник кiт, i побачив двi постатi, в яких упiзнав Бориса й Капiтона. Дiдуган iшов трохи попереду, а Борис, нiби слухняна лялька, ступав за ним.
Раптом лiсову тишу розiтнув дикий котячий зойк. Капiтон аж звився на мiсцi й заволав:
– - Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобi не втекти!-- Дiдуган крутнувся на каблуках i з дивовижною спритнiстю кинувся пiд кущ, звiдки долинав котячий вереск.
Тої ж митi я пiдскочив до Бориса й ухопив його мiцно за руку:
– - Мерщiй тiкаймо!
– - Де я?
– - здивовано заклiпав очима Борис, нiби щойно прокинувся.
– - Потiм!
– - обiрвав я його i потяг за собою.
За хвилину ми вже сидiли в затишному трамваї i мчали додому, а я дорогою про все розповiдав Борисовi.
Дiставшися нашого провулка, ми вiдразу попрощалися, я наказав Борьцi нiкому бiльше не вiдчиняти й нiкуди не виходити з дому i теж помчав спати.
11
Наступного ранку, в недiлю, ми зiбралися на нашiй липi. Сидiли на гiлках i мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозумiло! Ми мовчки чекали на Володьку, вiд якого тепер чимало залежало.
Тiльки сьогоднi ми врештi помiтили, що весна майже кiнчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всiх деревах уже блищали молодi, тугi листочки.
Трава попiд нашою липою так i свiтилася кульбабами! Вони, жовтi, наче шматочки сонця, звiдси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квiти, а курчата-пуховички порозбiгалися в травi, вишукуючи собi якусь поживу.
– - Ну й гарно ж!
– - зiтхнула Наталка.
– - А таки й справдi гарно!
– - погодився Iгор, i ми знов замовкли.
Ось ми побачили, як на галявi пiд липою з'явився лимонний метелик. Його вiдразу ж запримiтили двоє горобцiв i кинулись навздогiн. Та метелик, нiби вiдчувши небезпеку, сiв на жовту кульбабу -- i зник, злився з нею кольором! Горобцi ошелешено роздивлялися навкруги, -- де ж вiн подiвся, тiльки-но був осьдечки!
– - косували очицями один на одного з явною пiдозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? I в той час, поки вони розбиралися зi своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собi геть -- подалi вiд розбишак!
Нам вiд цього видива зробилося трiшки легше. Я навiть не втримався й засмiявся, чим налякав горобцiв.
Аж ось нарештi ми побачили, як iз-за рогу показався Кучма. Вiн пiдбiг до липи, здерся на дерево й сiв на гiлцi поруч з Iгорем.
Ну й вигляд був у нього! Одразу помiтно, що вiї очей не стулив! Ми хоч трiшки поспали, окрiм Борьки, звичайно: вiн боявся засинати пiсля всiх пригод. Щиро кажучи, i його вигляд був не кращим вiд Володьчиного: обидва блiдi, з синцями попiд очима.
– - Ну, от що!
– - звернувся Iгор до Кучми, видобуваючи з кишенi Борьчину пробiрку, яку заготував iще зранку.
– - Ти зараз пiдеш до Капiтона i продаси йому це. Скажеш -- твiй сон. А твою давай сюди!..