Хочу лiтати ! (на украинском языке)

Костецкий Анатолий

Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.

– - А що вам потрiбно!-- обережно спитав Iгор.

– - Анiчогiсiнько!
– - замахав руками сусiд.
– - Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства... Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi!
– - I вiн провiв нас аж до хвiртки.

– - Щось не подобається менi цей "пенсiонерчик"!
– - мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.

– - Та й менi теж, -- погодився я.
– - Надто вже чемного вдає. I ще якийсь

обмiн! Що вiн хоче вiд нас?

– - Чого голову сушите?
– - перервав нас Борька.
– - Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти -- от i все!

– - Ми б i так зробили, -- сказала Наталка, -- не обов'язково за щось! А от посмiшка його i справдi -- бр-ррр!
– - I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.

– - Стривай!
– - ухопив мене за руку Iгор.
– - Пам'ятаєш, Корнелiй казав: "Стережiться сусiда!"? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

– - От що, -- сказав я, -- треба побалакати з Корнелiєм!

6

Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.

– - Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.

– - Корнюсю, -- звернувся я до нього.
– - Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.

– - Корнюсю, наш новий сусiд -- це не той чоловiк, про якого ти колись казав?

Кiт мовчки дивився на мене.

– - Його звуть Капiтон Порфирович?
– - уточнив я.

Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.

"Ех, -- подумав я, -- дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!"

Трохи засмучений, я всiвся за уроки.

Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!

– - Ну що ж, не вийшло -- то й не треба! Давайте самi думати!
– сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя.
– Невже ми дурнiшi за якогось там кота?

Так i домовились.

А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.

Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.

Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.

– - Що вiн там робить?
– - порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе -- i затамували подих.

Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.

Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам'янiв.

I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.

Ось вiн вiдхилив фiранку... Ось висунув голову надвiр!..

– - Ня-а-ав!!!
– - пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.

– - А, це ти, рудий розбишако!
– - гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович.
– - Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою!
– - I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.

Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..

Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:

– - Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.

– - Хотiв би я глянути, -- кинув вiн, -- що б робила ти, коли б побачила, що там!..

– - Що?!
– - водночас гукнули ми.

– - Зараз, дайте вiддихатись, -- попросив Iгор.
– - Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi -- Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами. Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi -- словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.

А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив -- на них написано: "ДИТЯЧI СНИ"!

– - А тобi, часом, не привидiлось?
– - тремтячим голосом поспитала Наталка.
– - Хiба таке може бути?

– - Не привидiлось!
– - заперечив Iгор.
– - А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми -- лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!

– - Добре!
– - перебив його Борька.
– - Розказуй далi.

– - А ти не перебивай!
– - огризнувся Iгор.
– - Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому... при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!