Хранителі Персня
Шрифт:
І ніде ніякої живності — самі птахи. Зате вже цих було досхочу: очерет сповнювався свистом та цвіріньканням, хоч самі пернаті співаки показувалися зрідка. Двічі мандрівники чули шелест лебединих крил та, поглянувши на небо, помічали велику зграю, що відлітала до вирію.
— Лебеді! — здивувався Сем. — Та які ж здоровезні!
— Так, — відізвався Арагорн, — та ще й до того чорні.
— Ця земля така широка, порожня й похмура! — зітхнув Фродо. — А я чогось уявляв, що ближче на південь буде тепліше та веселіше, а потім зима й зовсім відступить!
— Але ж ми тільки наближаємось до півдня, — пояснив Арагорн. — Тут ще зима, і до самої весни буде холодно, може, навіть і сніг випаде. Далеко внизу, у затоці Бел-фалас, куди впадає Андуїн, тепло й весело — вірніш, було б весело, якби не близькість
Сем стурбовано оглянув береги. Досі він боявся лісу: за деревами ввижалися йому чужі очі, таємні засади; але тепер він жалкував, що дерев більш нема, бо занадто беззахисним був загін у відкритих човнах, посеред нічим не прикритих земель, на ріці, що розділяла ворогуючі племена.
Минуло ще два чи три дні, і не лише Сем, а весь загін відчув, у якому непевному становищі вони знаходяться. Цілий день веслували вони, невпинно посуваючись на південь, поспішаючи до мети. Береги відходили назад, Ріка стала ширшою та мілкішою; зі сходу потяглися тепер кам'янисті розсипи, у воді траплялися галькові мілини, примушуючи їх гребти обережно. Брунатна пустеля змінилася на мертві низькодоли; понад ними шуміли холодні вітри зі сходу. На тому березі замість лугів з'явились горби, вкриті зів'ялою травою, а між ними — купинясті баюри. Фродо сумував за лугами та водограями, за ясним сонцем та тихими дощами Лоріену. У човнах мало розмовляли й взагалі не сміялись. Кожен з Хранителів занурився у власні думи. Серце Леголаса прагнуло повернутися до літніх ночей під зорями Півночі, у букових лісах; Гімлі подумки міркував, з якого золота кувати скриньку для подарунка Володарці Лоріену. Меррі та Пінові у середньому човні було невтішно: Боромир безперестанно бурмотів щось до себе, інколи навіть покусував нігті, немов його томила тривога чи сумніви, а то раптом ухопить весло, підгребе ближче до човна Арагорна та, похилившись уперед, дивиться на Фродо. Тоді Пін, що сидів на носі спиною до течії, помічав дивний полиск у його очах. А Сем ніяк не міг призвичаїтися до човна, хоч і визнав, що вони зовсім не такі небезпечні, як його лякали змалку. Йому було тісно, задушно, і нічого робити, як тільки видивлятися на зимові краєвиди та сіру воду під бортами. Навіть коли заходилися веслувати, він залишався не при ділі — веслувати йому не доручали.
На четвертий день, коли споночіло, Сем придивився поверх нахилених голів Фродо та Арагорна до інших човнів; його хилило на сон і дуже хотілося скоріше вилізти на берег та відчути землю під ногами. Раптом щось привернуло [403] його увагу; він ліниво глянув на воду, потім сів та протер очі, але нічого особливого не побачив.
Тієї ночі вони зупинилися на маленькому острівці біля західного берега. Сем, загорнувшись у ковдру, ліг поряд зі Фродо.
— Чудернацька штука мені приснилася години за дві до зупинки, пане, — сказав він. — А може, й не приснилась. Але що чудернацька, то правда.
— Дійсно? Що за штука? — спитав Фродо, бо знав, що Сем не вгамується, поки все не викладе. — Я після Лоріену нічого чудернацького не бачив, та й думати про це забув.
— Взагалі, пане, це зовсім не смішно, але дивно. Якщо не сон — тоді погано. Краще послухайте: тут плаває колода с очима!
— Щодо колоди все зрозуміло: на воді їх багато. Але щодо очей… Це вже занадто!
— Аж ось і ні, - вперто заперечив Сем. — Саме очі, так би мовити, мене й зачепили. Бачу, за човном Гімлі немов колода — хай собі пливе, думаю. Потім гульк — а вона за нами женеться. Як це: ми пливемо за течією, вона теж? Ви б сказали:
Тут сів я та став протирати очі, думаю, зараз, як прокинусь зовсім, якщо воно ще тут — закричу. А воно нас на-л здоганяє, та хутко так, вже прямо за кормою Гімлі пливе. Але чи то ліхтарики ті мій погляд відчули, чи то я отямився, тільки глянув я ще раз, а там нічого нема. Правда, щось чорне шмигонуло до затінку попід берегом — я це, як кажуть, краєм ока вловив. Але ніщо більше не світилось, ну, я собі й кажу, мовляв, «знов куняєте, Семе Гемджи!», та й усе. Але потім помізкував я й засумнівався. Як ви це поясните, пане?
— Я б пояснив сутінками та соннотою, Семе, якби це зараз тільки почалось. Але я й сам таке бачив далеко звідси, ще до Лоріену. А коли ми ночували на дереві, якась істота з очима дряпалася по стовбуру догори. Гельдір її теж бачив. А пригадуєш, що розповідали ельфи, які орчу ватагу розігнали?
— Еге ж, пам'ятаю. Я багато дечого пам'ятаю. Мої здогадки мені самому не до вподоби, але якщо скласти те, та [404] інше, та історії пана Більбо і все таке, я можу, здається, визначити ім'я потвори, і навряд чи помилюся. А й бридке ж те ім'я — Горлум, так?
— Авжеж, я цього вже давно побоювався, — зізнався Фродо. — 3 тої ночі на дереві. Він, видно, никав по Морії та напав на наш слід. Але я сподівався, що доки ми пробудемо у Лоріені, запах вивітриться, і він нас упустить. Нещасне створіння, мабуть, ховалося у лісах понад Срібною та підглянуло, коли ми вирушили далі!
— Схоже на те. Нам варто тепер пильнувати, бо інакше якось вночі почуємо ніжні пальчики в себе на шиї — якщо взагалі встигнемо прокинутись. Мені саме про це й хотілося сказати. Не треба непокоїти сьогодні ані Блукача, ані інших. Я постою на чатах. Поспати можу і вдень, все одно я в човні, так би мовити, граю роль вантажу.
— Втім, вантаж гостроокий, — сказав Фродо. — Ти, звісно, початуєш, але обіцяй розбудити мене опівночі, якщо доти нічого не скоїться.
Пізно вночі Фродо прокинувся від темного сну: Сем тряс його за плече.
— Дуже ніяково вас будити, але ви самі звеліли. Все було тихо, доповідати, в цілому, нема чого. Хтось, здається, плюскався у воді та пирскав, але чи мало хто плюскається у річці вночі!
Він ліг і заснув, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Тягайся хвилини, години, нічого не траплялось. Фродо вже став підкорятися спокусі знову прилягти, коли раптом щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулась з води, вчепилась у край борту. Бліді очиська-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім звернулись у бік острівка, прямо на Фродо. їх розділяла відстань якихось два-три фути, і Фродо почув тихий, з присвистом подих. Він підвівся, витяг з піхов Жало і глянув просто у жахливе невидиме обличчя. Очиська вмить згасли. Сичання, плюскіт, і якийсь темний предмет, немов колода, поплив униз за течією та зник у ночі. Арагорн ворухнувся, заворочався й сів.
— Щось трапилось? — прошепотів він, скочивши та наблизившись до Фродо. — Мені уві сні почулося… Навіщо ти витяг меча?
— Горлум, — відповів Фродо. — Дуже ймовірно, що тут Горлум. [405]
— А, ти вже теж впізнав нашого розбишаку? Він плентався за нами по всій Морії та до самої Німроделі. А коли ми одержали човни, поплив слідом на колоді, підгрібаючи руками й ногами. Два-три рази я намагався зловити його вночі, але він хитріший, ніж лис, а слизький, як риба. Я сподівався, може, хоч плавання його доконає, але йому річного досвіду не забракло. Завтра попливемо швидше. Зараз лягай, я початую до ранку. Хотілось би все ж таки спіймати сіромаху. Він міг би нам стати у нагоді. Але якщо не спіймаємо, залишиться тільки у будь-який спосіб позбавитись від нього. Він дуже небезпечний. Мало того, що сам здатний вбивати у пітьмі, так ще ненароком наведе на наш слід першого-ліпшого ворога!