Хранителі Персня
Шрифт:
Фродо відскочив і знову сховався за каменем. Йому залишився тільки один спосіб: тремтячою рукою витяг він Перстень з ланцюжком та сунув до нього палець саме у ту мить, коли Боромир стрибнув знову. Гондорець щось вигукнув, на мить здивовано завмер, а потім шалено забігав, нишпорячи серед скель та заростей.
— Мерзенний шахраю! — волав він. — Дай тільки вхопити тебе! Тепер я збагнув, що ти задумав! Ти віднесеш Перстень Сауронові та продаси нас усіх! Ти тільки очікував нагоди заманити нас до пастки. Будь проклятий ти та [421] всі напіврослики! Тьма та смерть хай заберуть вас! — Тут він спіткнувся через камінь і впав долілиць на землю. Кілька хвилин він
Трохи згодом він підвівся, витер рукою сльози з очей.
— Що я тут наговорив? — вигукнув він. — Що я накоїв? Фродо, Фродо! Повернися! На мене якесь божевілля найшло, але все вже скінчилось. Повернись!
Він кликав даремно. Фродо навіть не чув його. Він вже був далеко, він летів стрімголов угору по стежці. Жах та горе стрясали його, перед очима стояло жорстоке обличчя, божевільний погляд Боромира.
Тільки наверху Амон-Хину Фродо зупинився, відсапуючись. Немов крізь туман він побачив широку круглу площадку, бруковану великими плитами, з пощербленим парапетом. Посеред неї чотири різьблені опори підтримували кам'яне сидіння; до нього вели довгі східці. Фродо заліз туди й сів, відчуваючи себе дитиною, що, загубившись у лісі, віднайшла трон гірських королів.
Спочатку він побачив небагато. Він попав тепер до туманного світу тіней — адже Перстень він не зняв. Потім туман порідшав, і йому відкрилися складні та різнобарвні видіння, малі, але виразні, немов картинки, розкладені на столі, однак далекі, безгучні-яскраві, живі картини німого та ніби згорнутого світу. Таку властивість мав цей камінь, Караульне крісло на нуменорській Вежі Зору, Амон-Хині.
Фродо подивився спочатку на схід, на простір, не позначений на картах, безіменні рівнини, нерозвідані ліси. Подивився він також на північ, де світлою стрічкою лежала Велика Ріка, а Імлисті Гори здавались рядом жорстких зубів. На захід подивився він — і побачив розлоги пасовиська Рохана, і Ортханк, твердиню Ізенгарду, чорну спицю. На півдні, прямо під ногами Фродо, Андуїн, зігнувшись тугою хвилею, спадав з висот Рауросу у білопінну безодню; райдуга вигравала на хмарах водяного пилу. А далі відкрився Етер-Андуїн, широкі плавні, і безліч морських птахів, що білосніжною хмарою витали під сонцем, над нескінченними рядами хвиль морських, зелених із сріблом.
Але куди б Фродо не поглянув, всюди помічав він ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, мов мурашник, орками, що висипали з тисяч печер. Під кронами Чорнолісся зійшлися у смертельній сутичці з хижими звірами люди та ельфи. [422]
Землі Беорнінгів палали. Хмара диму стояла над Морією, дим застилав межі Лоріену. Вершники мчали по травах Рохану; вовки сунули з Ізенгарду. Військові кораблі виходили в море з гаваней Хараду, зі сходу безперервно тяглись люди — мечоносці, списоносці, кінні лучники, візки вождів та навантажені вози. Вся міць Чорного Володаря прийшла в рух.
Потім, повернувшись знову на південь, Фродо помітив Мінас-Тіріт. Далеким та прекрасним здавався він; білі стіни, високі башти, гордовиті й досконалі, у гірському гнізді. Зубчасті парапети блищали крицею, на шпилях майоріли прапори. Надія ворухнулась у серці Фродо. Але Мінас-Тіріту протистояла інша фортеця — вона була і більша, і краще укріплена. Туди, на схід, мимоволі звернулись очі Фродо. Погляд його ковзнув по зруйнованих мостах Осгіліату, повз зяючі ворота Мінас-Моргулу, по горах, сповитих злими чарами, до Горгороту, жахливої долини у землях Мордору. Тьма заступала її від сонця- Крізь імлу пробивалось полум'я. Згубна гора курилась,
Зненацька він вловив погляд, що шукав його. Недремне Око, що чатувало у Чорному Замку, Око, яке направляла жорстока, несамовита воля, помітило його! Вражий погляд уп'явся в душу Фродо з такою силою, немов жадібні пальці стиснули його. Ще трохи, і гобіта буде пришпилено до місця, і стане точно відомо, де він… Око вже торкнулось Амон-Ло. Ковзнуло понад Тол-Брандіром… Фродо зістрибнув з сидіння, скоцюрбився, натягнув на голову каптур сірого плаща.
— Нізащо! Нізащо! — закричав він, ледве впізнавши власний голос, але тут же зірвався з місця: — Я йду, так, йду до тебе!
Він вже не тямив нічого. Аж ось, немов блискавка з далекої вершини, уразив його чийсь наказ: «Зніми його! Зніми! Дурнику, зніми Перстень! Перстень зніми!»
Дві сили змагались тепер за Фродо. На мить між ними встановилася рівновага, і гобіт зігнувся від жорстокої муки, але тут же став сам собою — Фродо Торбинсом, а не Оком і не Голосом. Тепер він міг вибирати вільно, ось тільки часу для вибору залишилось лиш на одну мить. Він зірвав Перстень [423] з пальця й побачив, що стоїть посеред ясного дня навколішках біля кам'яного сидіння. Чорна тінь, немов рука, що схибила та не влучила в ціль, пройшла над Амон-Хином, простяглась на захід і щезла. Небо стало тепер зовсім чистим, синім, у кронах дерев виспівували пташки.
Фродо підвівся, страшенно втомлений, але спокійний; Від душі в нього відлягло, воля зміцніла. Він голосно сказав:
— Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні, одне мені ясно: Перстень лиходіє навіть серед нашого загону, і поки не накоїв ще гіршого лиха, його треба віднести геть. Я піду один. Декому я не можу довіряти, а інші, кому я вірю, мені занадто дорогі: бідолага Сем, і Меррі, і Пін… Та й Блукач теж: він поривається до Мінас-Тіріту, і там він особливо знадобиться тепер, коли Боромир піддався злу. Я піду один, і негайно.
Він поспішно спустився по стежці назад до горобинової галявини, де розмовляв з Боромиром, зупинився й прислухався. Йому почувся шум та переклик голосів у лісі над берегом, десь унизу.
— Вони будуть шукати мене… Цікаво, чи довго я вже відсутній? А почуваю я себе так, немов багато годин минуло. — Він завагався був і промурмотів: — Що я можу вдіяти? Я мушу йти зараз або ж взагалі не піду. Більше нагоди не буде. Дуже, дуже не хочеться їх покидати, тим більше ось так, без пояснень. Але вони, безперечно, все зрозуміють. Сем зрозуміє обов'язково. А що мені ще залишається?
Повільно витяг він Перстень та знов надів. Зникнувши з видимого світу, він спустився з гори, і кроки його були ледь чутні, тихше шурхоту вітру у траві.
А супутники Фродо ще довго чекали на березі. Спочатку вони мовчали, занепокоєно походжаючи туди-сюди, потім сіли у коло та спробували порозмовляти про сторонні справи; згадували шлях, що вже здолали, небезпеки та пригоди, розпитували Арагорна про давню історію Гондорського королівства, про ті уламки колишньої величі, що збереглися тут, у старовинній прикордонній області Емін-Мейл: про кам'яні статуї королів, сторожові вежі Амон-Хину та Амон-Ло, про величезні сходи за водоспадами Рауросу. Але і думки, й слова їхні постійно переходили до Фродо та Персня. Яке рішення прийме Фродо? Чому так вагається?