Хранителі Персня

Толкин Джон Рональд Руэл

Так сказав Денетор. А втім, у його сховищах є чимало рукописів, які нині здібні прочитати лише одиниці навіть серед найвченіших, бо і письмена, і мови вже позабуті. Знай же, Боромире: у Мінас-Тіріті лежить досі, ніким, гадаю, [266] не читаний після загибелі останнього короля, крім мене та Сарумана, сувій, написаний рукою самого Ісілдура. Адже по війні з Мордором він не відразу пішов на північ, як вважалося досі.

— На півночі, можливо, — перехопив його Боромир. — Але в Гондорі всі знають, що він спершу навідався до Мінас-Анору та пожив у свого племінника Менельділа, наставляючи його, перш ніж доручити йому кермо влади у Південному королівстві. У ті дні він саме й посадив останній пагін Білого Дерева на згадку про свого брата.

— Тоді ж він склав і цей сувій, — сказав Гандальф, — про що в Гондорі, мабуть, забули. А йдеться у ньому про Перстень, і ось що пише Ісілдур:

«Великий

Перстень віднині належить Північному королівству, але треба залишити запис про нього також у Гондорі, де теж живуть нащадки Еленділа, на випадок, якщо пам'ять про нього згладиться». Далі Ісілдур дає опис Персня: «Він був гарячий, коли я узяв його, розпечений, мов вугілля у горні, і опалив мені руку; біль від опіку досі не вгамувався. Але зараз, коли я пишу ці рядки, Перстень вже вистиг і немов поменшав, хоч залишився красивим та досконалим. Напис, що був спочатку яскравим, тепер ледь помітний. Він зроблений знаками ельфів Ерегіону, бо письмена Мордору недоречні для такої тонкої роботи, але мова мені невідома. Думаю, що це — мова Чорних земель, бо звучить вона грубо й незвично. Які злі закляття тут викарбувані, не знаю, але наводжу тут точну копію напису, щоб не зник він без сліду. Можливо, Персню не вистачає жару Ворожої руки, що хоч і була чорніша за головню, але гаряча, як вогонь, — це й згубило Гіл-Гелада. Може, якщо Перстень нагріти, напис проступить знов. Але я не наважуюсь ризикнути, бо не хочу зіпсувати єдине прекрасне з усіх творінь Саурона. Він дорогий мені, хоч я й заплатив за нього великим болем».

Коли я прочитав ці слова, мої дослідження скінчилися. Ісілдур здогадався вірно: напис був дійсно зроблений мовою Мордору. А зміст його мені відомий здавна. Бо у той день, коли Ворог вперше надів Перстень, Келебримбер, що сотворив Три ельфійські, зразу ж відчув це та спромігся здалека почути, які слова вимовляє Саурон, проникнувши у такий спосіб до його зловісних подумів. Я поспішно розпрощався з Денетором і вирушив на північ, але по дорозі мене наздогнали звістки з Лоріену: Арагорн викрив [267] істоту на ім'я Горлум неподалік звідти. Ось чому я вирішив спершу зустрітися з ним та вислухати його. Які небезпеки чигали на Арагорна на цьому полюванні, мені й подумати страшно…

— Не варто згадувати про це, — сказав Арагорн. — Кому довелося опинитися біля самих Чорних Врат чи на отруйних луках Моргулу, той небезпеки не мине. Я теж врешті-решт покинув полювання та завернув у зворотний шлях. І ось тоді, завдяки щасливому випадку, я несподівано знайшов, що шукав: відбитки босих ніг біля мулистого ставка. Слід, зовсім свіжий, вів не до Мордору, а від нього. Я простежив той слід уздовж краю Гиблих Боліт і нарешті у півсутіні натрапив на Горлума — він ховався у стоячому болоті, визираючи щось у воді. Я схопив його; він був мокрий, весь у зеленій твані. Боюсь, любові поміж нами ніколи не буде — він кусався, і я поводився з ним без особливої чемності. І нічого більше не одержав я від Горлума, крім відмітин його зубів. Дорога додому стала найважчою частиною походу; полонений вимагав догляду вдень і вночі. Вести його можна було тільки на прив'язі, він вдавався до різних штук, поки не посмирнішав від голоду й спраги. Так, тягнучи його, ледве дістався я до Чорнолісся та, як умовлялись, здав на руки ельфам. Я був радий позбутись його компанії — дуже від нього тхнуло чимось огидним. Сподіваюсь, мені більше не доведеться з ним спілкуватись. Але Гандальф якось ухитрявся вести з ним довгі бесіди.

— Так, довгі та втомливі, - підтвердив маг. — Проте корисні. Розповідь Горлума про втрату Персня співпала з історією, котру сьогодні вперше відкрито сповістив нам Більбо; правда, це не дуже важливо, бо я вже здогадувався й сам. Але узнав я також, що Перстень потрапив до Горлума з вод Великої Ріки поблизу Ірисної Оболоні, і володіє він ним довго — багато поколінь його малорослого племені змінилось відтоді. Перстень наділив Горлума нечуваним довголіттям, а таку владу має лише один з них — Головний. Якщо ж і цього не досить, Гелдоре, є ще одне випробування — я вже згадував про нього. На тому самому Персні, що ти зараз бачив, круглому і нічим не оздобленому, можна прочитати знаки, що збереглися у сувої Ісіддура, — якщо набратись духу та кинути цю золоту дрібничку у вогонь. Я зробив це і прочитав: «Аш назг дурбатлук, аш назг шим-батул, аш назг тракатлук аг бурц кримпатул.» [268]

Голос мага раптом дивовижно змінився, зазвучав грізно, владно та жорстко. Тінь промайнула по сонцю, у галереї на мить споночіло. Всі здригнулись, а ельфи затулили вуха долонями.

— Ніхто донині не насмілювався говорити в Імладрисі цією мовою, Гандальфе Сірий! — сказав Елронд, коли тінь розвіялась та всі присутні на Раді полегшено зітхнули.

— Сподіваймося,

що такого й надалі не скоїться, — відповів Гандальф.- І все ж я не прошу вибачити мене, владико Елронд. Бо якщо ми не бажаємо, щоб мова ця зазвучала по всьому заходу, давайте визнаємо, відкинувши сумніви, що Мудрі мають слушність і цей Перстень — справжній скарб Ворога, пройнятий злістю його та наділений чималою часткою його колишньої сили. Від Чорних Літ збереглися слова, що їх чули ковалі Ерегіону, коли збагнули, що їх зраджено: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати…» Знайте також, друзі мої: я вивідав від Горлума ще дещо. Говорив він неохоче та незрозуміло, але шлях його поза сумнівом проліг через Мордор, де з нього витиснули всі відомості. Таким чином, Ворог дізнався, що Перстень Влади знайдено, що він довго знаходився у Гобітанії, і відразу ж пустив по сліду своїх служників. Вони гнались за Перснем майже до самих дверей Рівенделлу, а невдовзі Ворога сповістять — може, саме у цю мить сповіщають, — що Перстень тут, у нас.

Всі сиділи мовчки, поки нарешті не заговорив Боромир:

— Ви кажете, цей Горлум — маленька потвора? Маленька потвора, але великий лиходій! Що ж далі було з ним? Як ви розпорядилися його долею?

— Посадили до в'язниці, оце й усе, — сказав Арагорн. — Він багато страждав. Його безперечно піддали тортурам, і страх перед Саурбном гнітить його серце. А все ж таки я радий, що він під замком у пильних ельфів Чорнолісся. Велика злість надає Горлумові наснаги, якої годі очікувати у такому хирлявому і старезному тілі. Залишаючись на волі, він міг би натворити ще чимало капостей. І я впевнений, що його могли відпустити з Мордору тільки з якимось дорученням.

— Лихо! Лихо! — вигукнув Леголас, і на його прекрасному обличчі відбився глибокий жаль. — Тепер я мушу передати свої звістки, вельми сумні — але лише зараз я [269] збагнув, наскільки вони погані. Смеагорл, що його інакше звуть Горлумом, утік!

— Втік?! — скрикнув Арагорн. — Так, новина й справді погана! Нам ще доведеться гірко пожалкувати за цим. Але як же могли піддані Трандуїла дати такого маху?

— Не через недбалість, а скоріше через надмірне добросердя, — сказав Леголас. — До того ж бранець, мабуть, одержав допомогу ззовні — здається, Ворогу відомо про наші справи більше, ніж нам хотілося б. На прохання Гандальфа ми стерегли бранця вдень і вночі, хоч це було нелегко. Але Гандальф сказав, що Горлум ще не зовсім безнадійний, отож нам жалко стало тримати його постійно у підземеллі, де його думки поверталися до звичного чорного ладу.

— Зі мною ви поводились не так люб'язно! — зауважив Глоїн, і очі його зблиснули при згадці про підземелля короля ельфів.

— Гей-гей, не варто відволікатися, шановний Глоїне, — втрутився Гандальф. — То було прикре непорозуміння, і воно давно вже залагоджене. Якщо ельфи та гноми почнуть розбирати взаємні образи, то Раду можна розпускати!

Глоїн підвівся, вклонився, і Леголас вів далі:

— У добру погоду Горлума виводили на лісову галявину. Посередині її росло високе дерево, куди він любив залазити. Ми дозволяли йому видиратися до найвищих гілок, де на нього повівав свіжий вітерець; але біля коренища дерева завжди стояла сторожа. Якось він відмовився спускатись, а сторожі не хотілося лізти догори та знімати його — він-бо ухитрявся чіплятися за гілля ногами й руками; тому вони до ночі залишились там чатувати унизу. Саме тієї літньої ночі, без місяця й зірок, на нас несподівано напали орки — люта й численна ватага. На щастя, то були гірські орки, що не звикли воювати у лісі. Ми відігнали їх, але витратили на це багато часу. Коли бійка вщухла, виявилося, що Горлум утік, а вартових його вбито чи взято у полон. Тоді стало ясно, що напад був влаштований заради визволення Горлума, і він знав про нього заздалегідь — звідки, незрозуміло, одначе Горлум дуже хитрий, а Ворог має багато поплічників. Зловорожі істоти, вигнані у рік перемоги над Драконом, повернулись і розплодились, тим-то й ліси, крім наших володінь, знов заслуговують на назву Чорнолісся. [270]

Розшукати Горлума не вдалося. Його слід ми відрізнили серед слідів ватаги — він вів на південь, у глиб лісу, але незабаром зник. Продовжувати погоню ми не ризикнули: занадто близько від Дол-Гулдору, а це місце нечисте, ми туди не ходимо.

— Гаразд, утік, то й утік, — сказав Гандальф. — Нема в нас часу знов шукати його. Хай робить, що хоче. Але, можливо, він ще зіграє таку роль, якої не передбачив ані він сам, ані Саурон.

А тепер я відповім на решту запитань Геддора. Отже, де Саруман? Чим помагає він нам у скрутний час? Це я мушу викласти з подробицями, бо цю історію чув досі тільки Елронд, та й то скорочену, а проте вона може вплинути на наші рішення. Отже, ось вам останній за часом, новітній розділ Повісті про Перстень.