Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

— Куди? — крізь сльози озвалася дівчина. — Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!

— Оксано! — кричала маги. — Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!

Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.

— Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!

— Замовкніть ви, слуги божі! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.

Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.

— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?

— Громадянине! Ваші документи, — строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.

— Нема при собі, — похмуро сказав хлопець.

— Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…

— Ниденко…

— Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…

— Нічого, нічого, — злорадно заявив Ниденко. — Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..

— Громадянине, — попередив міліціонер, — прошу не виражатись! Прошу за мною…

Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:

— Оксанонько…

Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:

— Євгене…

— Оксано, покайся, — стукнула мати костуром об підлогу.

Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:

— Євгене… вернися… Євгене… Євгене…

А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:

— Покайся! Покайся! Покайся!

КРАСА СЕРЦЯ

Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..

Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…

Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати — любить її дочка чи ні?

Оксана спалахнула. Зона різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, досить посміху і зневаги, покори і облуди. Вона людина і хоче вибирати свій шлях сама…

Мати тіпалась в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металась біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро і жовчно говорила:

— Нічого не зробиш… чужа кістка… Скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне!

— Чужа? — стрепенулась Оксана. — Як чужа? Що ти кажеш?

Вона була вражена, спантеличена. Серце чомусь забилося в дивному передчутті.

— Кажу те, що є, — байдужим, холодним голосом казала мати. — Я мовчала все життя. Думала, що ти вдячна будеш. А ти віддячила — спасибі тобі. Знай же… не я породила тебе… Я тільки виростила тебе…

Світ потьмянів у очах Оксани. Похололи руки, ноги.

— Хто ж?.. Хто? — прошепотіла вона.

— Горенко — прізвище твоє. Оксана Миколаївна Горенко.

— Де вони? Де… батьки?..

— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром… а мати — бомбою. В степу, під Харковом. Я приймала роди в ямі. І одразу ж… вбило її. Мене солдати підібрали… З тобою. Медальйон з твоїм прізвищем… клуночок з білизною… і все… От і все…

Мати вже, мабуть, жаліла, що сказала правду. По її сухих зелених щоках текли скупі сльози. Та сама вона була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір невидющими очима, щось шепотіла сухими вустами…

А вночі наступала агонія. І смерть.

Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Недалеко баби продавали квіти в вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили і пішла. Пішла, подякувавши покійній за трудне життя, за турботи, прохаючи пробачення за муки, що не бажаючи принесла їй. Не бажаючи…

Різні дороги… Різні долі…

І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранки. Думає. Думає. Думає. Світанок надворі. У вікні проходять ноги людей. Тільки ноги. Сіре світло.

Тіні в кімнаті. Сумно.

На столику, перед Оксаною, футляр з скрипкою. Давно вона не торкалась струн. Давно…

А в душі знову звучить хаотична мелодія. Набір дисгармонійних акордів в стрімкому поєднанні. Плаче, стогне серце, хоче знайти вихід з непроглядного суму, з мороку, з світу скорботи…

Що їй діяти тепер? Що?

Зненацька на фіранку впала крапля світла. Промінь ранкового сонця. І Оксана здригнулася. Та крапля зазвучала в її душі чистим музикальним акордом. О радість!

Дівчина підвела голову, прислухалась. Повільно взяла скрипку, смичок. Прозвучали перші несміливі звуки… звуки пісні віри і надії. Які вони слабкі… які вони немічні… але вони летять у простір… вони народжуються!

Оксана поклала скрипку, задивилась на сонячний промінь. Зітхнула, ніби хотіла вдихнути в себе чистоту вогню. Здрастуй, сонце! Здрастуй!

Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Оксана всміхнулася.

Ти шукала відповіді? Ось вона — вічна відповідь. Сонце… Завжди в роботі… Завжди в неспокої… в творчості… Хмари на небі, мряка, дощ… але воно є… Є! І ніколи не згасне. Так і тобі. Треба йти до людей… до їхніх успіхів і радощів. До неспокою і трагедій. Трагедій? А в чому трагедія? Може, вона вигадана людьми? Найбільше лихо приходить… люди ридають, думають, що вже навіки повите сумом їхнє життя… Та минає короткий час, знову повертається радість… Інакше не можна. Інакше не можна… Спасибі тобі, сонце. Я зрозуміла тебе… Я йду… назустріч тобі…