Хто ти?
Шрифт:
— Да, логіка в тебе дивна! — покрутив головою Роман.
— Зате в тебе не дивна! — гнівно відповів Євген. — Повзеш гадом по життю, рвеш квіти, перед силою схиляєшся, красу топчеш, добро смокчеш, як вампір! А як піднімешся — кусати будеш! Та вже й тепер кусаєш! Я знаю тебе!
— Євгене! — страшним голосом крикнула мати, — Євгене! Це ж твій брат!
— Брат, брат! По чому видно, що він мій брат? Що між нами спільного?
— Далеко залетів, — гукнула Ріта.
— Євгене, ти п’яний! — сплакнула мати. — Іди краще спочинь!
— І подумай над своїм майбутнім! — додав іронічно Роман. — А то зогниєш десь в силосній ямі!
— Іди ти… к чорту! — не стримався Євген, сплюнув і пішов до своєї кімнати.
Поліна Михайлівна аж за голову взялася.
— І яка це муха його вкусила? Цілу зиму не приїжджав, а тут вскочив — і на тобі!..
— М-да, — покрутив головою Роман, — справа серйозна. Треба щось робити. А то в нашій сім’ї — зовсім чужа свідомість…
— Ну ти вже… заїхав, — сказала мати. — Чужа…
Роман вимкнув телевізор, знизав плечима.
— Треба дивитись прямо на факти. Ріточко! Збирайся! Рвонемо на «Кукушку»!
— Я блискавкою, Ромочко!
Вони почали збиратися, причепурюватися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна все не могла заспокоїтися.
— Це все почалося з тієї… з Оксани…
— Ще й до неї було, — ліниво озвався Роман, пов’язуючи галстук.
До кімнати хутким кроком зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфель на диван, він крикнув бадьоро:
— Здрастуй, Полюшко! Привіт, Рома, здрастуй Ріточко!
— Здрастуй, тату, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав?
— Великий успіх! — засяяв батько, потираючи руки.
— Знову якийсь гіперон спіймав? — поцікавилась Поліна Михайлівна.
— Тримай вище!
— Вечеряти будеш?
— Неси. Так знаєш, що ми спіймали?
— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємось до вечора. Завтра ж ціла юрба гостей. Ну, я побігла…
Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.
— Ми спіймали нейтрино. Зовсім несподівано!
— Що ти кажеш, тату? — знехотя озвався син. — Адже нейтрино вже спіймано експериментально!
— Зовсім новим способом, — гаряче заперечив батько. — І нейтрино не просте, а іншого порядку. Нейтрино номер два. Воно, я так гадаю, має велике значення в космогенезі. Розкриваються дуже цікаві закономірності! Ти повинен зацікавитись. Може, навіть згадаєш завтра під час захисту дисертації…
— Ну, як можна, тату, — злякався Роман. — Я запарюсь!
— Рома, — капризно сказала Ріта, — ти готовий?
— Ні, ти присядь, — наполягав батько. — Я тобі все розповім. Це дуже просто!..
— У нас нема часу, тату! Ми поспішаємо! Дуже важлива зустріч!
Ріта поцілувала Кирила Степановича в чоло.
— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо! Кожна хвилина дорога! Ходімо, Ромцю!
Вже від дверей Роман крикнув:
— Потім, потім, тату, іншим разом! До побачення!
Розгублений батько почав складати папку, зітхнув.
Почухав потилицю.
— М-да. Ну що ж… Щось важливе… Нічого не зробиш…
Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, почала ставити на стіл.
— Що це за важлива зустріч у Романа? — запитав Кирило Степанович?
— Яка там важлива, — похмуро сказала Клава. — В «Кукушку» поперлися…
— Клаво, як ти смієш? — верескнула Поліна Михайлівна.
— А чого ж сміти? Я правду сказала…
— Ходімо, ходімо, Кирюшо, — смикнула мати Кирила Степановича. — Помиєш руки. Теж мені… правдолюб знайшовся…
Кирило Степанович поглянув на Клаву, на жінку, закліпав очима.
— Гм… Кхм… Так…
І покірно пішов вслід за Поліною Михайлівною.
— Зовсім прибили людину, — сумно сказала Клава. — А який хлопець геройський був колись. Яка голова…
З внутрішніх кімнат вийшов Євген, радісно скрикнув, побачивши Клаву. Він обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.
— Здрастуй, Клаво. Що трапилося? З Оксаною. Я прочитав твій лист… і одразу сюди… Я лише ради цього і приїхав.
Клава осудливо глянула на нього, похитала головою.
— Євгене, Євгене! А раніше не міг? А тепер таке твориться…
— Ну що, говори! Не муч мене!
— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажує за нею. Дівка ж видна…
— Ну-ну…
— Не нукай. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що йшла — бачила — з ресторану повів її…
— З ресторану?
— Атож. П’яну…
— Що ти кажеш? Оксану…. ні, це не може бути!
— Оксану, не Горпину ж! — пробурчала Клава. — А він піжониться коло неї, вихиляється. І вже не раз я бачила. Потягнуть твою Оксану в болото. Босота! Таку дівку загубили!.. Роман почав. Інші докінчать. Невже не знайдеться серця…
— Клаво, — з болем скрикнув Євген. — Клаво, куди вони пішли?
— Додому потягнув, напевне, — зітхнула Клава. — Мабуть, до матері…