Хто ти?
Шрифт:
— Що тобі, Маріє?
— Невже не згадаєш… де ти жив, друже? Хто ти?..
Микола заперечливо хитав головою.
— Забув… забув… болить голова…
— Може, прізвище… згадаєш… може, ім’я якесь, вулицю, село…
— Не знаю, Маріє… очі ріже світло… дай я сяду глибше… сюди… хіба що… очі пам’ятаю…
— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!
— Музика… очі… сині очі…
Повіки Миколи заплющилися, і Марії здавалося, що він марив.
— Сині очі, — шепотіла вона. — Може, кохана… може, мати… Хто скаже? Хто?
А потім… довгі роки навчання, праці… Вона жила в селі над Прип’яттю. Тут були ліси, ріка. Так, як вона звикла в рідних місцях. Через кілька років вона стала директором школи. І почалася робота… кропітка, довголітня, тяжка. Але приємна, вдячна, далекосяжна. Скільки думок, мрій, сподівань? Скільки юних доль?
А Микола? Микола жив з нею. Як дитина. Як брат. Він братом і був для Марії. І в житті, і по документах. А як же інакше? Як? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він призвичаївся до нових умов, став читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. В такі дні обличчя в нього було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником у школі.
І ось недавно згадала Марія розповідь Миколи. Розповідь про майбутнє. Говорила з ним. Але він посміхався, хитав головою.
— Не знаю, Маріє… Не пам’ятаю… Гарна казка. Тільки до чого ж тут я?
Вона плакала. І раділа. Бо виникла думка — здійснити перші основи мрії Миколиної в житті, тут, в школі. Вона говорила з учнями, з батьками, з учителями. Багато радісних розмов, палких суперечок, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розривало сталі, звичні форми. Бунтувало. Просилося в життя. Та не так просто. Не просто давалося нове. Як завжди…
І все-таки буде! Буде братерство всесвітнє, буде Громада, буде спілка сердець. І не десь, не в книгах, а тут, на Землі, в наших душах народиться славне майбуття…
Марія отямилась, ще раз усміхнулася своєму відбиткові. Пливи, котись в потоці часу, моя плоть, тіло моє! А розум мій, душа моя воюватиме з тобою, перемагатиме тебе!
Треба йти. До Миколи. До друга. Навчання в школі закінчене. Канікули. Можна подумати про нього…
РАПТОВЕ РІШЕННЯ
Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла навколо неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя, радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.
Там, біля старої груші, — він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо… Ти — як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення… залишилася лиш ніжна, безпорадна краса.
Марія зупинилася, задивилася на його постать, на його сиву голову. Не відрізниш його волосся від цвіту. Таке ж біле. А обличчя молодече, гладеньке. І на чолі майже нема зморшок. А очі обернені вглиб, в невідомий світ внутрішнього. Погляд відсутній.
Микола дивився десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував в такт нечутному ритму. Що він робить?
Марія здивувалася. Прислухалася.
Сонце сідало за обрій. Скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І здавалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою ніжну мелодію.
А Микола диригував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, народжувалася в свідомості. Може, він мав зв’язок з музикою. Напевне… І, може, вчився десь? Треба повезти його в Київ. В театри, філармонію, в консерваторію. Якщо її думка правильна… може, він згадає…
— Миколо…
Він зупинився. Рука в’яло впала донизу. Ясні дитячі очі глянули на Марію. Він радо всміхнувся.
— Маріє… А я опилив ще десять яблуньок. Перехресним…
— Добре, Миколо. Добре. Я рада…
І рішуче, щоб не згубити нитку думки, вона запитала:
— Хочеш у Київ, Миколо?
— У Київ… — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А для чого, Маріє? Мені тут гарно… З тобою…
— Ти любиш музику, Миколо?
— Музику… Не знаю… Я люблю тебе, Маріє…
— Миколо, — з болем, з надією промовляла Марія. — Ти тільки що слухав якісь звуки, ти диригував рукою… Може, ти був музикантом? Згадай, друже…
Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, у очах промайнули тіні. Потім дитячий знайомий усміх осяяв чоло.
— Ні, Маріє… не знаю… не пам’ятаю… Я краще слухатиму бджілок. Вони гарно співають…
— Миколо… Я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе буде скучно…
— А сад, Маріє? Хто буде в саду?
— Я попрошу учнів. Вони доглянуть. Не бійся, Миколо. Сад не пропаде…
Микола подумав, зітхнув. Схилився до Маріїної руки, поцілував її.
— Я поїду, Маріє… Щоб тобі не було сумно…
Мелодія друга
КОРІННЯ ЛЮБОВІ
ЕЗОП
Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Зеленьки затуманились, пропадали в метелиці. Біла запона покрила Правобережжя, ріку, ліси. Залишились лише вона і Езоп. Старий, вірний Езоп.
Вона прихилилась до нього щокою. Здрастуй, друже столітній. Здрастуй, вірний…
Так багато минуло часу. Два десятки років. А в серці — одна мить. Як політ стріли. Вже не одна зграйка вихованців її вилетіла з школи на неосяжні шляхи життя, вже вони мають своїх дітей, сім’ї, вже й вони старіють… а вона мовби не відчуває часу. Чому?
Ніби вчора, ніби поряд… звучить голос Миколи… ніжний, рідний голос… чується задумлива розповідь діда Василя… сяють ласкаві очі матері… колишеться у мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро…