Хто ти?
Шрифт:
Ти вірний. Ти щирий, мій друже. Ти гарний і мужній. Чому, чому ти так довго зупинився біля мене? Чому двадцять років ждеш? Чого? Може, доля твоя недалеко, поряд, а ти захопився ілюзією і втрачаєш ту долю свою…
Сергій підняв бокал, торкнувся Оленчиного бокала. Пролунав мелодійний дзвін.
— З Новим роком, — сказав Сергій, усміхаючись. — З новим щастям, голубонько…
— Щастям, — прошепотіла Оленка. — Щастям…
Її рука здригнулася. Хлюпнуло вино на стіл. Очі затуманилися. Вона поставила бокал на стіл, швидко пішла до дверей. Ніхто у гомоні веселощів не звернув на неї уваги. Сергій кинувся
Дивно, що це твориться з ними? Куди вони йдуть?
Сергій обігнав Оленку, схопив за руки, зупинив. Вона підвела обличчя до нього, хмарка пари з її вуст торкнулася його щоки. Чорні провалля очей завмерли непорушно.
— Чого тобі, Сергію?
— Оленко, так не можна… Не можна… Це садизм… Ти мучиш і себе, і мене. Доки ти будеш жити химеричним життям? Доки? Ми — людський рід. Ми — клітини землі. Зникає одна, виникає інша. Ті, що вмерли, не бажають нашого суму. Невже не ясно?..
— А любов? — прошепотіла Оленка. — Єдина любов?
— їхня любов залишається тут, на землі. Любов з живими. Вона не вмирає… Вона не в могилі…
— Він не мертвий, — суворо сказала Оленка, і в очах її блиснули іскри від місяця. — Він живий. Він зі мною. Я бачу його в снах. В серці, в подиху вітру, в шепоті листя… Ні, не мертві ті, які пішли від нас зримо. Тільки це треба розуміти не мозком… а серцем…
— Оленко… пробач мене… але це вже якась метафізика. Ти з’явилася на цій землі. Ти — жінка. Зрештою, це навіть обов’язок — бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить клич материнства?..
— Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути просто самцем чи самкою, які продовжують рід. Навіть звірі паруються з розбором… навіть птахи деякі розбиваються, коли друг вмирає… а я ж людина… хіба важко збагнути мій стан?
Сергій взяв руки Оленки в свої широкі долоні, стиснув їх, палко сказав:
— Саме людина. Тому й дивно… Розуміння людини ширше, ніж в птаха. Людина — суспільна істота. У неї є обов’язок…
Оленка заплющила очі, мов прислухаючись до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.
— Нема обов’язку вище від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, — ти знаєш це… Я віддаю всі сили йому. Але душа… вона належить іншому… Сергію, друже мій… Як я розумію тебе. Я люблю тебе…
— Оленко, — аж застогнав Сергій, почувши те слово.
— Зажди. Зажди. Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б стала навіть твоєю дружиною, якби…
— Якби, — мов луна, повторив Сергій, завмираючи.
— …якби не моя надія… моя віра…
— В що?
— В те… що він живий…
— Хто?
— Микола… Мені здається, що я його… зустріну…
— Оленко, — з острахом сказав Сергій. — Не треба… Це…
— Що? Божевілля? Знаю… Сама знаю… ми ж разом бували на могилі… і нічого не можу з собою подіяти…
— Оленко…
— Не бійся, Сергію… Я спокійна… я нормальна… А ти зажди… До весни. А потім…
— Потім…
— Я стану твоєю…
Він схилився до її руки, торкнувся її гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск
Мелодія третя
ПАВУТИНА
СТРУНИ СЕРЦЯ
(З щоденника Євгена)
…Довго я не писав. Не міг отямитись від удару. А потім… ніби павутина обснувала мене. Ніяк не примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелогічно… Що говорить в них? Які голоси? Чому вони кружляють в якомусь зачарованому колі, як мухи в павутинні, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них цю павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.
Роману не дивно. Він змалку такий. Це його суть — підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай… Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль… Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув — насильно милий не будеш. Треба, щоб все було ясно і радісно, просто, сердечно. Хай іде в життя. Хай шукає нової дороги. Якщо знову наші дороги зійдуться, я так само, як і тоді, віддам серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй…
У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка — і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.
Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня — як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм — невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?
Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:
— І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім — побачимо… Хай сміються…
Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…