Хто ти?
Шрифт:
— Вірно говориш!
— Але ж, наскільки я пам’ятаю, сказано, що віра без діла — мертва!
— Що ти хочеш сказати? — нахмурився дядя Митя.
— Дядю Митю, — озвалася мати, — він же насміхається… Що ви з ним говорите?..
— Та ні, нехай говорить.
— Я хочу запитати вас, — не вгавав Євген, — що ви робите ще, крім того, що вірите?
— Ми кличемо вірних. Ми закликаємо всіх, хто покине цей світ юдолі і плачу, і приготується до приходу бога!
— А чим ви зустрінете його? Якими ділами? Коли ми, люди, зустрічаємо друзів, то готуємо квартиру, прибираємо, якнайкраще одягаємось, зустрічаємо їх музикою, квітами. А чим ви зустрінете свого бога?
Дядя Митя засопів, спідлоба зиркнув на Євгена.
— Кощунствуєш, хлопче?
— Чому ж? — здивувався Євген. — Я кажу щиро. І не заздрю я тому богу, який має таких скучних свідків, як ви. Я б на його місці порозганяв би з неба всіх проповідників, всіх сектантів, всіх ханж і лицемірів! Дуже скучно йому житиметься на такому небі!
Обличчя дяді Миті наливалося буряковим тоном, очі темніли під навислими бровами, ніс заворушився.
— А яке ваше небо, кощунники? — злобно запитав він. — В що ви вірите? В яке небо? В якого бога?
— Наше небо, — серйозно відповів Євген, — небо боротьби, труда і краси! Небо краси! А бог? Навіщо далеко дукати його? І де шукати? Людина — це бог!
— Сатана, — прохрипів дядя Митя.
— Чому ж сатана? — усміхнувся Євген. — Ви погано читаєте священне писання! Там теж сказано: «Ви — боги!». Знаю, який там зміст вкладається в це поняття, але я з радістю стверджую, що людина — це єдиний бог У Всесвіті, в Безмежжі! Все в ній — і краса, і любов, і творення! І підлість — теж! Але все залежить від нас, що з себе зробити!..
— Воно й видно, — з ненавистю прохрипів дядя Митя. — Доки все було добре, ви всі ходили сюди, до Оксани, до її матері. А як їх спіткало нещастя — в кущі. Такий ваш бог, кощунники, сатаністи!
Євген похилив голову, помовчав. Важко відповів:
— Що ж, це не говорить на мою користь. В житті все буває. Але ось я прийшов. І вчасно. Бо бачу — вже повзуть клопи з щілин. І ви… тепер я бачу… скористалися нещастям, обплутуєте людей страхами, щоб влізти в душу!..
— Не обплутуємо, — крикнув дядя Митя, — а на поміч прийшли! Не так, як ви — лицеміри!
— В чому ваша поміч? В туманних, заплутаних словах? Армагеддон, кажете, буде? Він уже йде! По всьому світу! Світ розділився на тьму і світло! Невже не бачите? Армаіеддон гримить! В сім’ях, в державах, в серцях! Іде велика битва! А коли вона закінчиться — буде прихід! Буде прихід, ви чуєте? Тільки не Ієгова прийде, а Новий Світ, світ братерства, правди, свободи. Світ краси! Цілий безмежний космос розкриється перед людиною! І не ханжі, не хитрі зайди бога Ієгови ввійдуть в цей світ, а люди, які вміли страждати, любити, помилятись і виправляти помилки, творити красу і очищати власне життя від бруду… А ви — ви теж берете участь в Армагеддоні. Тільки ви не на боці світла! Ви в рядах тьми!..
Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:
— Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога — не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!
— Мені Оксану треба, — вперто сказав Євген, встаючи з стільця.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…
— Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?
— А через кого вона туди пішла? Через кого? — гукнула мати. — Що ви їй дали? Одне нещастя!..
— Тьотю Софіє! Раз так трапилось — треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!
— Але я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя.
— Все’дно я дождуся її…
— Гоніть його, гоніть, дядя Митя, — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…
Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:
— Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач — гординя його обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — стогнала хвора.
— Горе і суєта, — вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его — скорби, и его труды — беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это — суета!»
— Ой, правда, правда…
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..
В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…
— То заходьте ж сюди…
— Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…
— Ну, як хочете…
Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:
— Начальник її?
— Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…
— Ну, хай там, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі…
А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.