Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, розлючений, ображений, не помічаючи нічого, люто погрожував:

— Ви ображаєте мене як людину і комуніста! Ви поплатитесь за це!..

— Гаразд, поплачусь, — нетерпляче сказала дівчина. — а тепер ідіть, ідіть! Забирайтесь геть!

— Ви смієте мене виганяти?

— Ану, котись, котись ковбасою, гад! — прогув басом Євген.

Ниденко оглянувся злякано, зіщулився. Євген згори вниз обпік його поглядом.

— Чого дивишся? Вас же попросили

лагідно, культурно! Дівчина попросила. Чи, може, повторити минуле?

Він засукав рукава піджака. Ниденко метнувся в коридор, звідти крикнув:

— Ви в мене наплачетесь! Один раз вже одсидів! Ще попадеш!

— Давай, давай, — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!

Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно і сумно. Хлопець стояв перед нею спокійний і ясний. В білій сорочці, високий, плечистий, ясноокий. Він мовчки дивився їй в очі. Мовчав.

— Ти прийшов, — прошепотіла дівчина.

— Прийшов, Оксанко…

— Чого?

— За тобою…

— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як блискавиця, — заглибився в душу Євгена. Він мовчки похитав заперечливо головою.

— Я люблю тебе…

— Після того, що сталось? Мене… забруднену, зганьблену?.. Я зрадниця. Я зрадила тебе… любов твою…

— Ти чиста, — ніжно сказав Євген. — Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила крила. Вони одростуть. Лебедині крила. Ти чиста, любов моя… Лебедя не можна забруднити. Любов очистить його…

— Що ти кажеш? — задихана, щаслива, сп’яніла від його слів, ледве промовляла дівчина. — Що ти кажеш? Я вмру від щастя… Ти прощаєш мене, Євгене?

— Мовчи, — сказав Євген. — Хто має право прощати? Я люблю тебе. Я ждав тебе все життя. Завжди. Я повинен іти з тобою. І коли ти спіткнулась, впала в дорозі, що з того? Можна пожалкувати, що це трапилось… Але все пройшло. Я з тобою. І шлях перед нами. Чого ще треба? Позаду помилки… Усміхнемось їм. І ходімо. Ходімо невпинно. Ще, може, спіткнемось, впадемо, розіб’ємо носи… Може бути! Та й то нічого! Аби вперед! Аби разом! Чуєш, Оксанко? Все буде добре, любов моя…

Оксана припала до грудей Євгена, плакала радісними сльозами і не соромилась їх. Мара минулого щезала, танула в пітьмі… А життя… Справжнє життя, справжня любов починалася лиш тепер…

Мелодія п’ята

ПЕРЕМОГА

СПАЛАХ

Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали мерехтливі промені на постать святого Володимира. Біля нього пливла весела юрба. Над горами київськими лунала пісня.

Марія з тривогою і надією дивилася на Миколу. З ним щось діялося! Він щось згадував!..

Довгі, худі пальці його стисли металевий прут бар’єра. Очі дивляться десь в простір, туди, де на Лівобережжі

мріють густі вогні нових поселень, Микола до чогось прислухається. Чогось жде. Тонке обличчя тріпоче, міниться. Щось хоче пробитися з нього, народитись в цей світ.

Чорні очі Марії горять надією. Гаряче в грудях. Згадуй, згадуй, друже! Хай прийде для тебе радість! Ти заслужив її великим стражданням, великим подвигом життя!..

Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впали. І обличчя опустилося донизу.

Марія витерла сльозу на оці. Зітхнула тяжко. Знову нема. Знову надія її вмирає. Два тижні водить вона Миколу по Києву. Бувала і в театрах, і в консерваторії, і в філармонії, на концертах… Скрізь Микола ставав тривожним, напруженим. Він готувався до чогось незвичайного, намагався згадати… Марія знала, що треба ще щось… і тоді він згадає! Згадає! Тепер вона була твердо впевнена, що він жив і учився тут? Але як узнати? До кого звернутись? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. А їй не хочеться цього… Не хочеться…

— Ходімо, Миколо, — ніжно сказала вона. — Ходімо, друже… Ти щось згадував? Щось чув?

Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно і ласкаво. Прошепотів:

— Не знаю… Щось літає в повітрі… Знайоме… Дивне… Не знаю… Гаряче в голові…

Вони пішли алеями, тримаючись за руки. Зустрічні з подивом оглядали дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого, худого чоловіка з дитячим лицем. Очі його світилися іскрами навколишніх вогнів. Здавалося, він не бачив нікого. Тільки невпинно прислухався до нечутних звуків.

Вони спустилися вниз, перейшли Хрещатик. Піднялися в Першотравневий парк. Повільно йшли алеєю над кручами. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмари купали в своєму потоці повновидий місяць. Він грався з ними, ткав срібну симфонію української ночі. Хитались каштани, шелестіли таємну пісню.

Зненацька Марія відчула, що Микола затремтів. Вона злякано запитала:

— Що з тобою?

Він не відповів. Похитнувся. Вона поглянула в його обличчя. Воно стало мертвенно-блідим. Очі, широко відкриті, втупилися в когось. Марія оглянулась. До них ішла пара — високий молодий білоголовий хлопець і юна дівчина — вродлива, русокоса. Микола дивився на них. Щось шепотів. Сильна дрож потрясала його тіло.

Перед його внутрішнім зором спалахнули видіння. Місяць на небі, вітер, каштани і Оленка… Оленка з бокалом в руці… Капає кров у вино, іскриться рідина, сяють бездонні очі дівчини…

Вдарив дзвін! Потряс основи буття, і гребля забуття впала!

— Оленко!!! — закричав Микола, і луна прокотилась по парку.

Він похитнувся, почав падати. Марія підхопила його, не втримала. Він впав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривогою звернулася до Марії: