Хто ти?
Шрифт:
— Хоч кілька слів!
— Коваля! Коваля!
— Світ чекає! Пане президент! Така подія!
— Містер Коваль! Невже ви невблаганний!
Коваль нахилився до президента, щось сказав. Президент підняв руку. Гамір покотився до задніх рядів, затих.
— Павло Коваль згоден.
З сотень горлянок вихопився крик торжества і радості. В руках кореспондентів заметлялись мікрофони, магнітофони, об’єктиви, блокноти. Сотні вух і очей — магнітних, оптичних, електронних — спрямувалися на Коваля. Він звівся в машині, оглянув юрбу. Подивився на небо, на обрій. Помовчав. Дивною здалася ця мовчанка кореспондентам і вченим. Президент тривожно перезирнувся з своїми супутниками.
— Ну… я повернувся назад, — просто сказав Коваль і сумовито всміхнувся. — Щасливо, як пишуть в книгах. Подробиці, я думаю, будуть опубліковані в газетах, журналах і так далі. А зараз — запитуйте. Вичерпно я не відповім… а коротко… наскільки зможу…
— Чому ви не передали повідомлення з Марса? — пролунало перше запитання.
— У мене не було чим передавати. Головний радіовідрядник вибув з ладу.
— Під час катастрофи?
— Так.
— Як уцілів корабель? Адже ви передали, що загибель неминуча?
Коваль опустив погляд донизу. Подумав. Видно було, як глибока зморшка прорізується на його переніссі. Нарешті він оглянув присутніх, тихо сказав:
— Я передав правильно. Катастрофа була неминуча.
— Як же ви її уникли?
— Я не уник її, — серйозно сказав Коваль.
— Поясніть! — нетерпляче загукали в юрбі. — Що за містика?
— Тихо, друзі, панове! — крикнув президент. — Павло Коваль попередив вас, що подробиці будуть потім…
— Запитуйте далі, — озвався Коваль. — Попереднє запитання освітиться потім…
Вгору підняв руку велетень-негр, забасив покрученою російською мовою:
— Містер Коваль! Стоїття льюди думають пйо життя на Майсі. Що скажете ви? Пейший льюдина на таємничій п’янеті!..
— Життя на Марсі є, — просто відповів космонавт.
Грім аплодисментів потряс повітря. І знову напружена тиша…
— В кораблі є зразки, — додав Коваль. — Ви побачите все завтра.
— Тільки рослини? — затамувавши подих, пропищала якась юна кореспондентка. Коваль подивився на неї, похитав головою.
— Не тільки.
— А розумні істоти є? Розумні істоти? — загукали нетерпляче з різних боків.
— Я не бачив їх, — сказав космонавт строго. — Але вони є. А може, були.
— Точніше…
— Я бачив залишки будівель, споруд. Я бачив плантації рослин, до яких проведено систему водопостачання. Вона функціонує й тепер. І ніде — ні душі…
— А що думаєте ви?
— Я багато що думаю. Скажу лише одне: вихід в Космос — не те, що ми думали. Точніше — не зовсім те… Я не можу зараз сформулювати. Потім, потім, друзі…
— Ще, ще що-небудь! — закричали навколо. — Яку-небудь фотографію. Світ жде! Містер Коваль!..
Космонавт подумав, різким рухом відкрив «блискавку» на горішній кишені, вийняв невелике фото. Підняв його вгору.
— Ось фото. Ви одержите його тепер. Для всіх.
Він передав фотографію в юрбу.
— Це зображення дивної чорної скелі. Майже конічної форми. На ній невідомі знаки. Безумовно, зроблені рукою розумної істоти.
Фото пішло по руках, швидко розмножувалось в портативних фотопристроях. Коваль тим часом вів далі, і його слова вже сприймалися через ефір всією Землею— Записи зроблені двома способами — графічним і кристалічно-магнітним. Графічні можна буде спробувати розшифрувати на Землі. А магнітні — тільки там.
— Чому?
— Елемент, з якого складається скеля, — невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…
А після паузи космонавт якось дивно додав:
— Та й невідомо, чи потрібно це…
— Але ви спробували розшифрувати записи? — почулося запитання. — Адже на кораблі є логічні машини…
— Пробував, — відповів Коваль.
— Що-небудь вийшло?
Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.
— Ні.
— Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?
— Штучні. Це безсумнівно.
— Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?
Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.
— Друзі, — тихо сказав він. — На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, — ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…
Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.
Герой Марса солодко спав.
3
Пролунав дзвінок.
Президент взяв трубку. Викликала Москва.
В трубці почувся глухий голос керівника уряду. Він тривожно запитував:
— Вже минуло сорок годин. Чому нічого не даєте для преси, для радіо?
— Не готові дані, — відповів президент.
— А Коваль? Що з ним?
— Спить.
— Як спить?
— Спить сорок годин. Напевне, незвичайне виснаження. Не слід одразу його пускати на люди. Ви ж знаєте — з радості вони можуть заморити його…