Хто ти?
Шрифт:
Не те. Не те! Знову багато шуму. І мало справжніх слів. Мало осмислення того, що відбувається. Чому так туго усвідомлюють люди нові ступені? Навіщо так багато галасу?..
Він лежав на м’якій постелі, думав, дрімав під дружний стукіт коліс. До свідомості владно вривалося пережите, але він стримував його. Хотів донести додому… до мами… до Тані… Як вони? Що з ними? Що було тоді, коли вони почули…
Тихо… Тихо, серце… Затримай в чаші пам’яті неймовірні події. Не розхлюпуй по дорозі…
Крізь дрімоту ввижалися Павлові рідні
Павло прокидався, здригувався усім тілом зі сну, стогнав… Виходив у коридор вагона, мовчки дивився на темні стрічки лісів, на розмаїті вогники пробігаючих станцій.
Одного разу його пізнали. Якийсь товстун у піжамі вражено вибалушив очі, тримаючи у витягнутій руці склянку з чаєм. Він не міг одвести погляду від космонавта, і чай вихлюпувався на килим.
Павло одвернувся, сказав:
— Чай… розхлюпаєте…
Чоловік закашлявся, почервонів від хвилювання. Потім кинувся до свого купе. Звідти почулися захоплені слова:
— Коваль! Справжній, чесне слово. З нами їде!..
З купе виглянула нерозчесана жінка. Щоки її блищали усмішкою. З’явилися обличчя з інших купе. Павло рішуче повернувся, зайшов до себе, замкнув двері.
Під дверима чувся гомін, радісні репліки:
— Автограф би…
— Подивитися — який він!
— Красень!
— Бесіду якби провести. Подумати — на Марсі чоловік був!
В двері обережно постукали.
— Товаришу Коваль! Павло Григорович!
Космонавт знизав плечима, зітхнув.
Ну що їм потрібно? Адже в газетах написано. Написано більше, ніж він бачив і чув. Автограф? Для чого? Навіщо їм звичайний підпис? Для колекції? Доки люди будуть принижувати себе? Космос і автограф? Чорний камінь і «бесіда за склянкою чаю». Коли вони зрозуміють співмірність? Мовчати, мовчати треба, дивлячись на зірки, на далекі вогні світів. Думати треба, усвідомлювати своє місце в цьому вогнистому світі!..
— Павло Григоровичу! Ви спите? Тут вас просять… для бесіди…
— А може, він спить?
— Тільки що ж у коридорі стояв…
— А вони так навчені, космонавти… Тут при пам’яті — а тут вже спить. Підійшов час, положено — спи! Космос!
Павло ледве не зареготався. Він накрився подушками, затамував сміх. В коридорі пролунав бас провідника:
— Розійдіться, товариші пасажири! Павло Григорович потребує відпочинку. Невже не ясно? Стидно надокучать!..
В двері перестали стукати. Коваль заснув.
А в Києві він купив темні окуляри, одягнув їх і тепер вільно йшов вулицями міста.
З Києва до рідного села Млинівки виїхав теплоходом. Можна було б машиною, але знову він потрапить у руки ентузіастів, організують збори, мітинги. Хай це буде завтра, післязавтра. А сьогодні… він прибуде під світлом зірок… спочатку до /лами… потім до неї…
Минали години, дзвеніла за кормою вода, пливли вдалину знайомі до болю кручі Дніпра. А Павлу здавалося, що час зупинився… чи, навпаки, стрімко помчав його по своєму простору буття…
Коли теплохід приткнувся до піщаної кручі, сонце вже закотилося багровою діжею за обрій. Потемніли луки. Теплом парувала земля, пахтіла квітами і травами. Павло вийшов на берег, глибоко вдихнув густе п’янке повітря, аж закололо в грудях. Радісно засміявся.
Якась бабуся, що зійшла разом з ним, зазирнула йому в обличчя. Він хутко пішов по траві, вбік від стежки.
— Думала, що Коваленко… Наче схожий… А воно, мабуть, охотник! Або рибалка! — почувся голос баби.
— Таке сказала, — відповіла друга. — Павло хіба так приїде? З ним хура начальства прикотить! Мітинг буде! Ого-го!
Павло продирався крізь сріблясті кущі лози, схилявся до трав, брав їх у пригорщі, вдихав цілющий дух. Потім приліг на піщаному горбі, недалеко від села, розкинув руки, обернувши обличчя до неба.
На синьому тлі вже гаптувалися бліді зірки. Вони привітно підморгували Павлу, і йому здавалося, що далека вогниста безмежність з міріадами світів і рідні трави дніпровських луків поєднуються в просторі невидимими потоками якоїсь енергії… Що це було? Звідки? Невимовлене, невисловлене, незбагненне! Воно клекотіло, бунтувало в серці, просилося на волю. Коли це почалося? Коли! Політ… паща невблаганної смерті… і таємничий Марс… Там йому відкрилися ворота невідомого… Там…
Але тихо, серце… Цить! Зачекай, не вихлюпуй себе… Тебе ждуть…
Павло встав з розкішної постелі трав. Тихо пішов навпростець до Млинівки. Між вербами і садками вже блимали вогники. Від клубу чулася пісня. Космонавт прислухався. Дівчата бадьоро виспівували частівки:
Гей, скликайте, гармоністи, Всіх людей до нас в село! Повертається із Марса Наш герой Коваль Павло!..А високий задерикуватий голос в супроводі баяна викрикував:
То не зіронька, подружки, Ясно блимає здаля, Таня-вчителька радіє, Жде із неба Коваля…Павло поморщився. Для чого вони так? Найсвятіше, найпотаємніше… В частівки… Невже не розуміють? А втім… може, вони так висловлюють свою дружбу. Грубувато, просто, але щиро… Хай… Хай співають… Зерно завжди ховається під шорсткою шкаралупою… Хай!..
Космонавт вузькими вулицями пішов до рідної хати. Вона стояла біля лісу, недалеко від школи. Ген бовваніє на темному небі дах школи. А там, недалеко, хата, де Живе вона… Туди потім… А зараз… мати…