Хто ти?
Шрифт:
Я стрімголов кинувся туди. Наступала ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.
Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.
Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття, Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.
Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол…
Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.
Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.
Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон — я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.
Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…
«Потім знайду, — подумав я. — Хіба не приємніше кататися? Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»
З вогняного дракона я пересів на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.
Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме Сонце стане служити мені!
Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невіддільною, стала невмолимим бажанням.
Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.
І все ж… все-таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?
Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.
Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав Матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, заплакав:
— Де ти, Істина?
Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки — вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я — дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…
— Згадав! — закричав я на весь Космос. — Згадав!
Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт за одну хвилю з краю в край! Я знайду Тебе! Чуєш?
Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення! Я хочу бути краплею в океані, я хочу в наш тихий, чудесний притулок, де буде спокій, ясні очі Твої і ласкаві добрі руки…
Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя. І те щастя — Ти!
Зорі облудливо сяють — не треба! Квіти приманюють мене задушливим запахом — не хочу! Життя котиться мимо зманливим виром, обіцяючи насолоду, — не прийму! Дійду до Тебе, впаду до священних ніг, обійму їх і засну на довгі віки блаженним дитячим сном біля серця Твого.
І коли прокинусь — то побачу над собою чарівне сяйво Твоїх єдиних очей. А потім, зміцнений муками, сповнений мудрістю тисячоліть, я піду по зову Твоєму на нові дороги, виводячи до неозорих далей блукаючих братів моїх. І провідною зіркою для мене буде воля Твоя.
Де Ти, чи чуєш мене?!»
4
Павло замовк.
Мовчала Таня. Здавалося, ніби вона спить. Та очі її були відкриті, в них пливло зоряне марево.
В гущавині ухав сич. Зі сну застрекотала сорока. Таня заворушилася, тихо промовила:
— У мене тривожно на серці. Це не проста легенда, Павлушо. Там щось сталося…
— Де, Таню?
— На Марсі. Щось сталося з тими, хто залишив цю казку на чорному камені. Я не вмію висловити, але так говорить серце.
— Я теж думаю так.
— Вони втратили щось дороге. Вони одірвалися від найближчого. Що це?
— Ми зможемо про це дізнатися лише від них, — сказав Павло.
— Але ж ти не бачив їх?
— Не бачив. Та вони є… Я знаю… Я буду добиватися нової експедиції.
— Сам? Без товаришів?
— Не знаю. Можливо, сам. Бо для побудови корабля на двох і більше треба багато часу… А чекати не можна…
— Тебе не пустять…
— Доб’юсь… За будь-яку ціну. Я не знайду собі місця, доки не розгадаю таємниці… Ти ж сама збагнула, що там розгадка чогось важливішого… важливішого, ніж наука, техніка, космічні польоти… Ось чому я повернувся не таким… як був… Той крик серця… невідомих братів… він змусив боліти моє серце. Що мені з того химерного запису? З тої казки, в якій нам навіть символи неясні! А серце відчуває дивний зв’язок…
— Не дивний, — прошепотіла Таня. — Все зв’язано. А розумні істоти сусідніх планет… тим більше…
— Я довго шукав їх, — вів далі Павло. — Але не знайшов. Я почав сумніватися в їх реальності. Але ж все свідчило, що живі істоти, розумні істоти на Марсі є. Хто зупинив падіння корабля? Хто врятував мене? А втім, що я кажу? Падіння не було зупинене! Корабель, безумовно, розбився, і я загинув.
— Що ти кажеш, Павлушо? — злякано скрикнула Таня.
— Так, так… Це правда! Я ж відчув удар, я відчув, що вмираю… Я бачив, що поверхня Марса вже була за кількасот метрів від корабля. І швидкість падіння сягала трьох кілометрів на секунду. Ні, неймовірно затримати падіння біля поверхні планети… Мені навіть здається… інколи здається… що вони відновили все заново… весь корабель… ось чому деякі вузли замінені, матеріал інший, зовсім інший, а дещо просто не наше…
— А ти? — з острахом запитала Таня, підіймаючи личко з колін Павла. — Ти ж як?..
— І мене… відновили, — сумно пожартував Павло. — Напевне… А втім, що я знаю? Адже на мені ніяких знаків пошкоджень? Я складений з елементів тих самих, пам’ять залишилась, любов до Тані… до тебе (він поцілував дівчину) теж! А все інше можна дізнатись лише від них… від них… і ти правильно сказала, що там велика таємниця. Її треба взнати. Для людей Землі. Ми вийшли в Космос. Ми не знаємо ще всіх небезпек і загадок… Ми, власне, знаємо нікчемно мало… Лише ступаємо перші кроки в безмежних джунглях природи. І ті, що пройшли ці джунглі, можуть допомогти нам…