Хто ти?
Шрифт:
Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:
— Запис… на камені розшифрували?
Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.
— Умгу…
— Ну що?
— Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!
Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.
— Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?
— Ходімо, — тихо сказала Таня.
Мати схилилася до неї, нишком озвалася:
— Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…
— Буду веселою, мамо, — осміхнулася Таня.
Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.
Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони — в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..
Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував:
— Президент читав мені деякі газети… З заходу… Обсмоктують на всі лади мій політ, вигадують таке, що волосся сторч стає. До речі, за їхньою версією… я це не я!
— Жартуєш? — прошепотіла Таня. — До чого це вони?
— Невже не розумієш? Вони пишуть так… Павло Коваль при катастрофі загинув. А той, що повернувся, — замінений. Марсіани створили таку ляльку… для певних цілей…
— Досить… Не треба, — здригнулася Таня. — Які дурниці…
Павло замовк. Пройшовши трохи, якось дивно запитав:
— А що… коли справді… Таню?..
— Що… справді?
— Ну… якщо мене… відтворили наново?
Таня різко зупинилась. Зупинився і Павло. Вона взяла його за руки, поглянула знизу вгору в його обличчя. З темряві ледве вгадувалися обриси її худенького обличчя, але Павлові здавалося, що з очей її сиплеться блакитне полум’я.
— Хай міняють, — прошепотіла вона. — Міняйся хоч тисячу разів. Одягай будь-яку подобу — все’дно я впізнаю тебе. По вогню серця, по рідному погляду очей, по тій ниті невидимій, що зв’язує нас навіки… Навіки… Для чого ж говорити так, Павлушо… Коханий… В будь-яких світах… через тисячоліття, через мільйони років я впізнаю тебе… бо ти — це я…
Він підхопив її на руки, притиснув до грудей. Почув стук серця. Її серця. На той стук відгукнулось його серце. І ось вже нема двох. Одне. Єдиний пульс сердець, природи, ночі, бурі! Буйні квіти, пишні трави приймають їх — вогняних, чистих, святих, стелять постіль цнотливо, вгортають царськими покровами.
Вона пестить його жагуче, безтямно шепоче:
— Дитя хочу… від тебе… нове життя хай ввійде в мене, в світ. Прийди, любов моя… Прийди…
Розходяться хмари в небі, весело сміються зірки, творять барвисті осяйні сходи до Землі. І здається Тані, що по тих сходах спускається до них чарівний хлопчик… Хто він? Амур древніх чи, може, то лелека, що несе в нове життя маленьку дитину… чи, може, житель іншого світу вітає закоханих, радіючи новому життю!.. Хто знає? Хто скаже? Таня знає, серцем відчуває лише одне тепер, у хвилини вогняного екстазу… їхні душі, серця вплітаються руками любові в чарівну тканину безсмертя…
СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ
КОСМІЧНІ РОБІНЗОНИ
1
Цей політ до Марса здавався Павлу буряним калейдоскопом подій, зустрічей, слів, явищ, людей. Серце вбирало в себе радість тисяч людей, тривожилося майбутніми зустрічами, передчувало незвичайне… Він знав, знав напевне, що тепер станеться омріяне, заповітне, вражаюче. Як, що, де? Ніхто не міг сказати… але серце знало!
Материнські очі — блакитні озера правди — супроводжували Павла в дорозі до Москви, на космодром, в хвилини старту, в польоті… Вони вливали в душу сина свою предковічну силу, міць, підтримували його, вірили в щасливе повернення. І голос її — матері — летів услід за сином, звучав у свідомості:
«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»
Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:
— Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…
Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!
Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..
Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні — жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…