Хто ти?
Шрифт:
Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним — повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації — і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?
— Що ж ти хочеш? — запитав Петров.
— Ясності. Як і належить ученому. — Президент уважно поглянув на Коваля. — Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися,
Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.
— Ач, — хитнув головою президент. — Зрозумів одразу…
— Я готовий, — ствердно сказав Павло.
— Тобто що готовий? — не зрозумів Петров.
Президент іронічно мугикнув.
— Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…
— Куди?
— На Марс, розуміється, — недбало кинув Павло.
— Що ви мене — розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…
— А й від старого академічного вовка, — підхопив президент. — Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету — результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш — знати!
— Але не ціною авантюр! — похмуро сказав Петров.
— А хіба перший політ був авантюрою? — гостро запитав Павло.
Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав:
— Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…
— Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…
— Гаразд, — знизав плечима Петров. — Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…
— Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…
— Чому? — здивувався Петров.
— Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..
— Ет, — відмахнувся Петров. — Облиш…
— А чого? — озвався президент. — Може, й правда?
Петров вражено поглянув на нього.
— Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…
— Зуби, — додав космонавт.
— Перестаньте! — крикнув Петров. — Що ви мелете?
Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.
— Ви бачите? — тихо озвався він. — Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..
— Я згоден, — тихо сказав Петров. — Буду наполягати на Раді.
— З урядом я поговорю сам, — промовив президент.
— Головне — маршрут. Розрахунки, — озвався Павло. — Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…
— Фобос? — коротко запитав Петров.
— Так.
— Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…
Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.
— Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…
3
Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного — це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…
Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка — мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…
Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула — жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.
— А я знала, — тихо сказала Таня. — Що ти приїдеш… сьогодні…
— Що — снилося? — пожартував Павло, цілуючи її.
— А от і ні. Просто так знала…
— Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?
— Не знаю, як вона, — смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, — а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…
— Правда, Павле? — ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.
— Правда. І скоро.
Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:
— Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…
— А ні, — радісно згодився Павло, беручись до вареників. — Таню, чого ж ти? Помагай…