Хто ти?
Шрифт:
Павлу здавалось дивним, що він знову може спостерігати зірки з Землі… йти між соснами, де ходив у дитинстві… йти на зустріч з нею… Адже зовсім недавно він був ніби викинутий на пустельну скелю в океані моряк… він дивився в зоряну безмір з планети, де його оточували дивні руїни і пустка… і ще… Втім, тихо, серце, тихо… Неси свій дарунок таємниці для тієї, яка жде його, яка з ним завжди…
Павло підступив до тину, заглянув у вікна. Нема світла. Невже спить?
Він постояв трохи, вагаючись. Що ж робити? Не будити ж її? Якось негарно…
Від стіни хати одділилася темна постать, метнулася до хвіртки. Відчув, що то вона… Ждала!
Стрепенулося серце, гаряче запекло в грудях.
— Таня?!
— Павлуша…
Підхопив її з перелазу на руки, поніс між соснами в ліс. Вона схопилася за його шию, цілувала щоки, очі, коханого, і він відчував на своїх вустах солону вологу її сліз.
Таня зазирала в обличчя Павла, сміялася крізь сльози. Місяць кидав примарне світло на них, і очі коханого здавалися бездонними, таємничими…
— Чому ти була надворі? Я думав, ти спала…
— Я не сплю вже третю ніч… Жду тебе…
— Ластівко моя…
— Я відчувала, що ти йдеш… наближаєшся… Я знала, що будеш сьогодні…
— Звідки?
— Не знаю… Знала… і все… Чому ти так дивишся на мене?
— Ти змінилася… Схудла… Сивина в косах…
— Розлюбиш? — напівжартома прошепотіла Таня.
— Хіба я люблю твоє личко? Чи коси?… Серце твоє вічноюне… А втім, що я кажу… І очі, і личко, і вся ти — моя…
Він зупинився на високому горбі, обережно опустив її на землю. Звідси видно було бакени на Дніпрі, темні масиви лісів Таня пригорнулася до Павла, прошепотіла:
— Кажи… говори далі… говори…
— Там, в далеких, невідомих світах… я відчув, яка рідна Земля… яка вона люба і бідна… багата і нещасна… Я не казав цього нікому, дивні почуття розривають мене… Тобі першій я розповім усе…
— Я читала, Павлушо… чула радіо… Все — і про канали, і про руїни будівель, і про чорний камінь… Дуже цікаво… Жаль, що ти не прочитав той запис…
— Запис? — перепитав Павло. — Який запис? Ах, так… Ні, я не про те… Я хотів сказати, що, відірвавшись від тіла родини, я з більшою силою відчув свою єдність з нею… а найближче з тобою…
— Зі мною, — мов луна, прошепотіла Таня.
— Нема слів, щоб сказати… передати те, що я відчув… Мабуть, людям треба буде створити новий засіб єднання…
— Як в закоханих, — сказала Таня. — Вони майже не говорять. І розуміють одне одного…
— Так, — згодився Павло. — Це правда. Вони живуть в новому світі… в іншому вимірі… у світі любові…
— Як дивно, друже… Ти летів з радістю… а повернувся якимсь дивним… сумним…
Він похитав головою.
— Я не сумний… Я радісний… Тільки радість моя… незвичайна. Мені жаль, що люди не відчули того, що я. Як передати їм це почуття?.. Як? Як змусити відчути їх, що більшість з того, що турбує їх, — непотрібне, необов’язкове, смішне… дитяче, в кращому разі?.. Я відчув подих великої таємниці… Ще не знаю точно… але відчуваю, що це таємниця Буття…
— Я не розумію тебе… А втім, здається… починаю розуміти… Може, й так… Збоку, здалеку… все видніше… і вади наші, і світлі сторони…
— Ходімо, Таню… Ходімо в ліс…
Він взяв її за руку. Колихнувся місяць, зірки… Попливли сосни, тумани.
— Ми будемо ходити всю ніч, Таню, — прошепотів Павло. — Я розповім тобі все… все, що відчув, що передумав… Ми разом помандруємо знову у дивовижний край таємниці. Втім, зачекай… Ти ж не спала три ночі… Ну та нічого… Ти заснеш на моїх руках… а потім знову відкриєш очі, і знову я продовжу свою розповідь…
— З тобою я не засну ніколи, — засміялася Таня. — Говори, говори. Я жду з нетерпінням…
— Тоді слухай… Ще ніхто не чув того, що я скажу тобі…. Адже камінь той, про який ти читала… на камені тому я прочитав напис…
— Як прочитав? — вражено озвалася дівчина. — Чому ж ти не сказав про це людям? Ученим…
— Текст вийшов дуже дивний. Я побоювався, щоб його не прийняли за суб’єктивне марення. Адже програму складав я… Ось хай учені на Землі розшифрують… тоді побачимо…
— Я нічого не розумію…
— Підожди. Зрозумієш… Про камінь потім. А зараз — все спочатку…
СЛОВО ДРУГЕ
ЛЕГЕНДА БЕЗМЕЖЖЯ
1
Пам’ятаєш — ми з тобою часто мріяли про далекі світи? Думали про те, як людство підкорить інші планети. Як люди будуть літати на Марс, на Венеру, на планети інших сузір’їв. І нам здавалося, що інакше не може бути. Думка йшла по заздалегідь викопаному руслу. Збільшується, мовляв, населення, Земля стає тісною, мало корисних копалин, мало площі, мало їжі, а тому треба шукати все це в чужих світах…
Ти поглядаєш на мене здивовано… Мабуть, не розумієш, до чого я веду. Ти гадаєш, що ті думки незаперечні. А я тепер відчуваю все інакше. Ось зараз про це й буде мова…
Ще тоді, коли я летів навколо Землі в експериментальній ракеті, все було просто і ясно. Адже я не одривався від рідної Землі. Враження приблизно таке, ніби від польоту на висотному літаку. Ну, трішечки вище… гори здаються меншими, ріки, озера, міста, поля — теж… Правда, в душі з’являється дуже чітке відчуття мініатюрності Землі в Космосі… і розуміння величі Світобудови. Та я вже говорив тобі все це… ще тоді. І писав у журналах, у книзі своїй…