Хто ти?
Шрифт:
— Так, так, — холоднувато сказала вона. — Це ти слушно сказала. Треба знайти. Безумовно, у тебе нова дорога…
Оксана зраділа, ясно подивилася в очі Поліні Михайлівні.
— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Я знаю — він теж повинен збагнути! Я дуже вдячна вам…
— Оксано, — раптом рішуче сказала Поліна Михайлівна. — Я хочу, щоб між нами все було ясно і чисто.
Вона подивилася прямо в очі дівчині своїми маленькими, примруженими очицями. Та закліпала повіками. Розвела руками.
— Чисто? Не розумію. Я завжди була щирою… Нічого не приховую. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало. Як почула про мене. Це лягає на мене. Але ви не турбуйтесь… Ми вдвох з ним вирішимо, як бути…
— Пробачте… е-е… з ким це, з ним?
— З Романом, розуміється…
Поліна Михайлівна схопилася з ліжка, на яке вона присіла, холодно сказала:
— Ось що… Оксано… Досить недоречностей. Я прийшла сказати, що Роман одружується… тобто одружився. Вчора було весілля…
Оксана заклякла від удару. По всьому тілу поповзли холодні мурашки. Вона дивилася на Поліну Михайлівну і не могла збагнути — чула вона ці слова чи їй здалося…
— Одружився… вчора… Ви жартуєте? Ні, я бачу, що не жартуєте. Так швидко? Так просто? Навіть двох тижнів не минуло…
Так швидко? Де вона чула ці слова? Так просто? Так запитував Євген… коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранг! Вона сама послала його в простір! Він повернувся. Як боляче, як страшно!
А Поліна Михайлівна, ковтаючи слова, швиденько говорила:
— У Роми велике майбутнє. У нього зв’язки, перспективи… Ви — скрипачка, — це да. Це — чудово! Це б допомогло. А тепер… Хто ви? Баласт. Домашня жінка. Мати ваша — хто вона? Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Рома — він іде своїм шляхом. Жінка — буде каталізатором, помічником, так би мовити… Ну от, я все сказала. Прощайте, Оксано. Тут, за дверима, Рома. Він теж попрощається з тобою… з вами. Я пішла…
Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?
Він зайшов у палату. На елегантному костюмі — білий халат. Він не дивиться в очі, тонкі випещені пальці дрижать.
— Оксано, пробач… Так вийшло. Ти розумієш… життя! У нього свої закони…
Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця бурхливий клубок, холодно поглянула на Романа. Ледве розтуляючи вуста, запитала:
— Ти все сказав, Романе?
— Оксано… В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…
— Я все зрозуміла, Романе…
— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій… лжегуманних, власницьких, чи що… А так не треба. Не треба. Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям… Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковій роботі, кар’єрі. І сімейне становище теж. Фізик і знаменита скрипачка — це було прекрасне поєднання…
— Було, — як луна повторила Оксана, заплющивши очі.
— Було. А тепер все позаду. Слава позаду. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще… Ти зустрілася з Євгеном. Я втрутився, перебив… Він любить тебе… І з радістю… з тобою… Чого ти так подивилась? Хіба я що сказав?
Оксана обпекла Романа палючим поглядом, гнівно прошепотіла:
— Перепродуєш… товар?
— Оксано… ти мене не так зрозуміла! Я від щирості! Я від всього серця. Коротше, я сказав… У мене є дружина…
— Геть, — тихо, з притиском сказала Оксана.
— Що ти? Тихо. Почують!
— Геть, нікчемо, — повторила Оксана рівним голосом. — Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я виперу своє серце. Ви чуєте, я одмию вас…
— Ну це, знаєте…
Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.
Вона вимкнула світло. Стала біля вікна. Пусто. Порожньо. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, звучать, завмирають в просторі.
Темрява змикалась навколо неї. В серці, зокола. Вона повзе в очі, в тіло, наливає свинцем руки. Не можна здаватись пітьмі. Не можна!
Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась сумна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє подолати тюрму, яку навколо неї згромадила доля? Доля? А може, вона сама? Вона сама день за днем мурувала шкаралупу того космічного яйця, про яке говорив Євген! Сама!
Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі заглушилась, вмирає. В просторі, в серці панує лише хаос. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Назавжди!
Що це обірвалось? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, це рушиться темне, похмуре яйце її легковажної юності? Чи, навпаки, зімкнулися над її головою стелі нової фортеці, нової темниці? Хто допоможе зруйнувати їх?
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ГИРЛО РІКИ
Мелодія перша
ЛАБІРИНТ
ЧИ ТРЕБА ДОЗВІЛ
Марія подивилася ще раз в лиця присутнім. Ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто… Тільки життя, тільки практика дасть відповідь.
Насторожене обличчя завідуючого райвно. Він дивиться на свої пухлі руки, складені на столі, але прислухається до кожного звуку. Для таких треба говорити гранично ясно. Інакше нічого не збагне, все перекрутить, відкине, ще й обвинуватить в еклектиці. Не раз бувало…