Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:

— Ну як там… що там… все благо?

Євген усміхнувся. Звична формула батька. Відповів йому:

— Все благо, тату…

— Ну то й добре. Аби благо!

— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення? Так?

— Так, — згодився батько. — Аби благо…

Мати махнула рукою з досадою.

А скрипка веде високу ноту, тремтливо завмирає у оисокості, заглушена шквалом оплесків.

Оксана завмерла на екрані. Очі її—ясні, великі, чисті — десь в інших світах.

Отямилась. Дивиться на зал. Кланяється ледь помітно.

Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:

— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.

Зазвучав джаз. Прорізали повітря квакаючі акорди.

Вони здавалися страхітливим дисонансом після скрипки. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють?

Метляються тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо вони можуть не кричати після такого святотатства! Хай!

Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?

До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, а в другій — запалену сигарету. Причинив двері. І почав кричати в трубку:

— Геніально! Безподобно! Ми всі мертві! Приїжджай! Всі чекають! Що? Голова болить? Пройде! Цілую…

Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він говорить? Штамп. Банальщина. Безсердечність. Чи, може, він інакше не вміє? Може, лише така поведінка для нього характерна?

В двері прослизнула Ріта. В’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій юбці, яка облипала стан. Євген знав її. Вона інколи бувала в гостях разом з батьком своїм, академіком Бабичем.

Ріта піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романа. Усміхнулася гарячими косуватими очима. Роман лапнув її за стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димом.

— Заборонено, — томно сказала вона. — Треба було не поспішати. А тепер — ні-ні!

— Любов не має бар’єрів, — блудливо усміхнувся Роман. — Одне діло — шлюб, інше діло — любов!

— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Ріта. — З тобою можна кашу варити!

— Не тільки кашу, — багатозначно відповів Роман.

— Ну що ж… Побачимо… Побачимо…

— Ну й скоти ви, — сказав Євген, відступаючи від вікна. — Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся!

Роман і Ріта відскочили одне від одного. Потім, побачивши Євгена, засміялися. Роман презирливо скривився.

— А, ти! Прийшов-таки, старик! Моралізуєш все! Нічого, життя обкатає, збагнеш все!

— Тварюка ти, — сплюнув Євген.

— Чого сваритеся, — гукнула мати, входячи до кухні. — Женя, Рома, Ріточко, ану до столу. Скоро починаємо. Чого лиш Оксана забарилася? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть всіх з своїми частками. Люди їсти хотять, а він їм гіперона тиче!

Ріта засміялася.

— Не наукою єдиною буде сита людина!

— Еге, — підхопив Роман, — переборщив старий!

Євген презирливо сказав:

— Фізик, а не любиш слухати про частки. Де ж логіка?

— Вони мені ось де, — показав Роман на горло, — частки твої стоять.

— Не треба було вчитися на фізика!

— А на кого ж?

— На кого охота!

Ріта пустила дим, грайливо запитала:

— А якщо нікуди не охота?

— Тоді нікуди, — похмуро сказав Євген.

— Мудрець, — скривилася дівчина, звабливо виставивши ногу. — А сам з охоти вчився в консерваторії?

— Не твоє діло!

— Е, Женя, — гукнула мати. — Не забувайся!

Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда. Припала до дверей, не могла сказати й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози.

Поліна Михайлівна кинулась до неї, як вітром знесена.

— Що — шампанське розбила? Кажи?!

— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.

Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся до неї.

— Що ти кажеш? Ти мариш? Яка Оксанка?

— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій… Машина об машину… Недалеко від нас… Швидка повезла її. Боже ж ти мій!..

Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна заломила руки, причитувала:

— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали! Таке нещастя! Ромцю, куди ж ти?

— Та треба ж щось робити? Треба ж узнати?

— А люди? Що люди скажуть? Можна подзвонити в швидку! А гостей кидати не можна!

Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді він чує ці жахливі слова?

Він метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.

— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди, тварюки нещасні?! Де ви виросли? Геть! Геть!

Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи.

Де ти, пташко моя? Де ти, бідна моя? Де ти, Оксано, Оксано, Оксано-о-о!..