Хто ти?
Шрифт:
Куди ж мені йти, куди прикласти руки, розум, серце?
Зустрів сьогодні Н. Один з колег Романа. Тільки не зрівняно чесніший від нього. Батько казав, що він надзвичайно здібний. Що руки в нього золоті. Що кожен експеримент проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, значить, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.
Ми з ним згадали мої іменини. Оповідання, яке я прочитав тоді. Н. сказав поблажливо:
— А ти знаєш, непогано. Цікаво. Але… як би тобі сказати… це своєрідне завихрення розуму. Гіпертрофація деяких уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень в безмежжя. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, ти населяєш його безліччю еволюцій. А по якому праву?
— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу. Я так хочу зрештою…
— Мало чого ти захочеш? Або подібні до тебе «філософи»…
Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядає і в його прозорих насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.
— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів. Всо в видимості. Все можна пізнати, моделювати. Ми — люди — випадковість. Закономірна випадковість. Порівняй себе чи мене — і Всесвіт. Ми — ніщо. Ефемери. Наш вік — шістдесят чи вісімдесят років — мить. Були, нема. Все, що ми створюємо — культура, наука, цивілізація, — міраж. Згадай минулі імперії, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, будівлі, храми, знання? Розвіяне вітрами, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій…
— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.
— Як — для чого? — здивувався Н. — Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер — повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, — я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…
— Для чого?
— Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.
Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах — маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя — це зовсім інше? Я запитав:
— Але ж це закінчиться?
— Ну то й що? — знизав він плечима. — Інші продовжать моє відчуття.
— Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…
Н. розсердився.
— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…
— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…
— Ось коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?
— Топити груби? — поцікавився я.
— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу програму. А то ми, справді, не можемо вискочити з колії, проробленої в минулі роки. А треба частіше вискакувати з цієї колії, шукати нову…
— От бач, все-таки й на тебе подіяло, — пожартував я. — А твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ…
— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.
Так, жартуючи, ми й розійшлися…
Сиджу самотній в кімнаті. Всі вже сплять. Тільки Клава, наша домробітниця, щось робить на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Хоч мама на неї і кричить, а вона не звертає уваги. Принципова…
У вікні, між каштанами, блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В такі хвилини особливо відчуваєш неправду таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.
Ні, ні, не лише у видимості Світобудова. Вона незміряна. Вона нескінченна. Вона глибинна. Космос — як неосяжний діамант з безліччю граней. Він міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуває його таємниці лише той, хто стверджує, хто сміливо визнає таємничу Безмежність. І не лише визнає, а й приймає її в серце…
Я заплющую очі. Намагаюсь охопити розумом неосяжний простір…
…Серед зірок, галактик, серед грандіозних мегасистем Безмірі пливе наша Земля. Наша планета. Кудись прямує, розвивається, живе, взаємодіє з Всесвітом.
З якою швидкістю? В якому ритмі? Хто скаже про це?
Ніхто.
Не знає ще наука, не може відповісти — що таке Час, що таке Простір.
Почуття очевидності, продовжені до безмежності, приводять нас до абсурду. Грандіозне покривало тайни накинуте на Світобудову. Справді, чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років у простір, наука розгортає перед нами нескінченні сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, і не бачить вражений розум ні початку, ні кінця еволюції Сущого! Як узгодити все це, як збагнути шлях людини серед гігантського лабіринту Буття?
Не простий це шлях.
З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця чи двісті разом з планетами і Сонцем навколо галактичного центра? Чи тисячі кілометрів разом з галактикою, чи ще більше з метагалактикою?
Йдучи далі, ми доходимо до неосяжних величин, за гранню яких речовина переходить в стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. Знову протиріччя, знову таємниця!
Невже ми безсилі пізнати Світобудову? Невже Н. і такі, як він, кажуть правду, стверджуючи обмеженість можливостей людини та її чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів? Невже ми присуджені вічно сидіти в світі форм, сковані ланцюгами міри, числа і ваги? Невже вогняний розум Людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна — володаря Часу, який з давніх-давен пожирає дітей своїх? Невже не знайдеться в нашому світі, не родиться з надрів Матері Геї Зевс-Прометей, який покінчить з сваволею підступного бога?