Хто ти?

Бердник Олесь Павлович

Наш розум підказує, а серце стверджує: так не буде! Вся історія планети, вся мільйоннорічна важка дорога живого світу до розумної істоти — лише перший крок на шляху великого пізнання. І жахливі труднощі того шляху, муки і битви за Істину — лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі Людини…

І чи не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра древніх мудреців в остаточну перемогу над Часом-Кроносом? Справді, цей міф стверджує, що Кронос лише до тих пір буде пожирати дітей своїх — тобто живих істот і все суще — доки вони не обдурять його. Доки не віддадуть йому замість живої істоти лише камінь, загорнутий в пелюшки. Тобто, обманливий світ форм, плинність його. А справжня людина — маленький Зевс — стане недосяжний для Кроноса,

бо Людина стане над Часом, скине його з престолу Володаря Світу. Це й буде здійснення моєї фантастичної мрії, світу Всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої форми, оболонки, омолоджуватись, переходити з одного світу в інший, з одного виміру в інший, коли вони, справді, будуть господарями Безмежжя. Я знаю — це буде. Всі мислителі мріяли про цей чудовий час!

Песимісти ниють. Вони не бачать, звідки можна брати такі переконання, таку віру в торжество Розуму. Але ж все просто!

Адже не самотужки пробираємось ми в хащах буття? Адже не самотні в безмірі, серед неосяжного Космосу!

Вічність не лише попереду. Вона й позаду. Вона була, є й буде. Тільки подумати — вже минули незліченні еволюції в різних світах. Незліченні…

Виникали сонця, планети, розумні істоти. Вдосконалювались, переходили на вищі і вищі щаблі розвитку, боролися з хаосом, перемагали час. І, пізнавши закони єдності, сплітали свої зусилля в спільний ієрархічний ланцюг. Велике Кільце!

Велике Кільце — не химера, не мрія фантаста. Воно — велика реальність! Воно — основа еволюції, творчості, краси! Вогняні вихори думки, творчості не пропадають, не гинуть безслідно. Вони зберігаються в резервуарі простору. І той резервуар, та скарбниця Безмежжя готова відкрити свої дарунки сміливим синам Землі, якщо вони приєднують свої сили і знання до єдиної ріки Всесвіту. Коли вони вийдуть з свого космічного яйця, проб’ють шкаралупу роз’єднання!..

А з глибини свідомості пливе єхидне запитання… Воно хоче мати докази для таких стверджень. Воно хоче бачити пришельців з інших світів. Воно хоче говорити з ними…

Справді, можна поставити запитання: чому вони не доводять нам своє існування? Чому не з’являються перед людьми, не допомагають їм, не проголошують того, що досягли самі?..

Що ж, на таке запитання дуже проста відповідь. По-перше, вони, напевне, допомагали людям Землі, і дуже багато. Особливо в перших кроках. Спогади про це є в легендах, в релігійних переказах, в деяких залишках. По-друге, людина повинна сама переконатись в багатьох істинах. Інакше це не стане нашим знанням. Це буде позичене знання, взяте без праці. Уявити, що нам передаються скарби інших світів, на які ми ще не маємо права по рівню свідомості? Це страшно! Ми станемо маріонетками! Ми станемо паразитами іншопланетної скарбниці! А доля паразита — падіння і знищення. Будь-яка клітина тіла повинна бути активною, давати своєму тілу силу, вміння, енергію. А якщо ні — така клітина загниває. І викидається з організму.

Так і у Космосі. У всій Мегасистемі Буття. Я певен, я переконаний.

А зустріч? Ми, може, просто шукаємо не там, де слід. Ми націлюємо радіотелескопи на далекі зірки, планети, слухаємо простір… Ми хочемо бачити пришельців у незвичайному, в дивовижному, в неймовірному, в громі ракетних двигунів, в польотах «літаючих дисків», в космічних феноменах. А може, треба шукати не там. Або не лише там?..

— Може, успіх прийде, коли шукати в звичному, в найпростішому, в тому, що ми давно знаємо. В житті, в буденному…

Які чудові шляхи стоять перед пізнанням! Які захоплюючі відкриття належать здійснити нашому поколінню!..

Сьогодні був у інституті фізики. Говорили з хлопцями, потім, жартуючи, пішли до начальства. Саме жартуючи, А треба серйозно. Пропонували відкрити відділ вивчення взаємозв’язку ритміки, музики і людини, тварин, рослин.

Начальство посміялося, прогнало нас.

— Нам ніколи займатися прожектами, — повчально сказав професор Колотенко, сухорлявий, схожий на сокиру, вчений. Він заступник директора. —

Хочете — пишіть фантастичні твори. А у нас — план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Ще гірше! Самодіяльність, безплановість. І взагалі — це не наш профіль. Це зв’язано з людиною. З живим світом. А в нас — фізика.

Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з живим світом?

Хлопці запропонували мені піти в інститут біофізики. Я вже розігнався був, а потім по дорозі зустрів старого знайомого, Юрка Бондаренка. Він учився в консерваторії, але закінчив раніше від мене на кілька років. Цікавий хлопець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся в рідне село, керує там клубом, піднімає культуру. Каже, що дуже цікаво. Пропонує поїхати в село мені. Я зацікавився його пропозицією. І розповів про свої думки… Про ритміку праці, про вплив музики, про досліди, які треба було б ставити з людьми, з рослинами. Справді, всім же відомо, що людям іти під марш веселіше, легше. Чому? Звідки береться енергія? Дехто скаже, що це самогіпноз. Але це не так. Певно, гармонійна енергійна музика збуджує в організмі, в просторі додаткові запаси енергії. Весь світ — ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати. Звичайно, ніхто не вимагатиме, щоб зараз над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж для початку можна провести експеримент в оранжереї, на невеликій дільниці. А потім і на полі. Виростити помідори, чи картоплю, чи яблука, чи жито, чи навіть курчат з музикою і без, а потім порівняти. Під мелодію Чайковського, Моцарта, Баха — і під сучасний західний джаз. Під чарльстон, твіст! І порівняти результати! Я певен — вони будуть разючі!

А потім — перейти до людей. Це лише початок пошуків зв’язку ритміки, мелодії з життям. Потім можна перейти до складніших явищ.

Юрко страшенно зацікавився моїми думками. Він сказав:

— Все це можна робити в селі. Я допоможу. Хлопці і дівчата — орли. Своїми силами здійснимо. Їдемо, брате. Не пожалкуєш!.. Поїду…

В гостях у Юрка. Село на Правобережжі. Мені дуже сподобалось. На лівому березі — голубі пасма лісів, зеленкувата стрічка Дніпра. А тут — степи, степи. Золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом.

І ще — могила. З дивним написом: «Солдат-композитор Микола Горенко». На камені завжди квіти. Живі. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість.

Мені стало чомусь соромно, коли я почув цю повість. Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитись такій полум’яній вірі в життя, як Юрко, як ці люди, що кладуть живі квіти на могилу. Треба бути таким, як цей воїн, що став безсмертним в серцях людей. І відкинути геть печаль, страждання, песимізм. Живі квіти на могилі — ось символ. Будь таким. Радість. Тільки радість. Я віднині заперечую горе. Його нема. Не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється. Отже, воно мара. Але в той час, як воно панує, людина віддає цій марі безодню енергії, своїх найкращих сил. Традиція. Дика, непотрібна. Скажуть, горе — це природно, це вияв ставлення людини до покійного! Хай так! Але ж знову повторюю, що скоро забувається найбільше горе-нещастя. То чи не краще взагалі не допускати його до серця. Радість оновлення, радість творчості, радість продовження життя повинна панувати над горем втрати. Ті, які полягли, які загинули, безумовно, не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали плач і голосіння.

Віднині я не хочу горя. Хай живе радість!

Я дав згоду Юркові залишитись в селі. Будемо готувати районний симфонічний концерт. І пробувати свої досліди. Цікаво жити. Попереду — чудові можливості…

Сьогодні прийшов лист від мами і від Романа.

Мама плаче, бідкається, свариться. Вона називає мене білою вороною і ще чимсь. Пише, що я зрадив рід, що я викинув на смітник всі її турботи про мене, про моє майбутнє.

Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа. Коли вона не розуміє, де моя доля…