Хто ти?
Шрифт:
— Є таке, синку, слово іноземне: цинізм!
— Є, татку, — в тон йому відповів син, — інше древнє слово — фарисей…
Кирило Степанович скочив з стільця, змів з дошки фігури.
— Добра у мене буде відпустка, спасибі тобі! Відпочинок, називається!
— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш дурачок Євген!
— Да, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним?
— Поїхав у село. В яму якусь над Дніпром. Дурень! І ні гу-гу! Слухай, тату, я хотів
— Що таке?
— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гаагу…
— Не сам? Розумію… Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора. Їй ще не можна. Ти був там, знаєш, що з нею?
— Знаю, знаю, — роздратовано сказав Роман. — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї…
— Як то не про неї?
— Ай, тату, я зовсім не про те… Оксана не до діла тепер!
— Не розумію…
Бесіду перебив звук сирени автомобіля. Загавкав собака. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчик, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Ріта, в вузеньких штанях, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, губи.
Кирило Степанович застебнув піжаму, хмикнув.
— Чого це вона? Дивна якась!
— Кириле Степановичу, привіт! — крикнула Ріта. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва! У мене все готово!
— Здрастуй, Ріто, — здивовано відповів Кирило Степанович. — Що у вас готове? Дипломна робота? Чи ще що-небудь?
— Помилуй боже, — засміялася Ріта. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут!
— Як? — вражено запитав учений. — Чому? Батько вас з такими труднощами влаштував…
Роман торкнувся пальцями батькового рукава, кашлянув.
— Слухай, татку… Я забув тобі сказати… Чи не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона дома. Вистачить клопоту й дома…
Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.
— Пробачте… Не розумію… При чому тут вона… І ти…
— Ми одружилися! — бовкнула радісно Ріта.
Ці слова були для батька ніби громом серед ясного неба.
— Одру…жилися! Коли?
— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?
Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.
— А як же…
— Заспокойся, татку, — перебив Роман. — Все буде гаразд!
— Весілля — сьогодні ввечері! — щебетала Ріта. — В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися…
— А як же…
— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!
— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман. — Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…
— Гм… Як же це, — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але ж я не розумію…
Ріта цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:
— Я сподіваюсь, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас з окремим ходом припадає дві кімнати. А потім постараємось… ви постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру…
— Ріто, про це потім, — сказав Роман.
— Да-да! Це дрібниці! Папочка, треба сказати Поліні Михайлівні! Для неї це теж буде сюрпризом! Де вона?
— Здається… в флігелі… Хм… Але все-таки…
— Тоді я піду… Ромцю, готуйся…
Ріта побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро поглянув на Романа. Той опустив очі.
— Що це значить, Романе? — запитав батько.
Син зітхнув, розвів руками.
— Тату. Я розумію, про кого ти! Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипачка…
— Як… не скрипачка?
— Я говорив з лікарем… Справа погана. Рука пошкоджена. Пальці покалічені. Грати вона не буде…
— Зажди, зажди… Хай так. Хай вона не буде грати… Але ж ти любиш її? Ми готували заручини… Ти хотів одружитися…
— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється!
— Романе! — крикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же… якась межа…
— Тату, — рішуче сказав Роман. — Не треба сцен. Ми Не в театрі! Ось іде мама, поговори з нею…
Ріта поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман крикнув їй:
— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи! Поясни йому…
— Кирюша, іди сюди…
Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:
— Ти нетактовний! Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Ріті. Нема Оксани. Не було! Ясно? Наша невістка Ріта. Невже ти не радий! Сват — академік. Ім’я. Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна! Кирюша, треба мати розум…
А Роман сміявся біля хвіртки:
— Розстроївся старик!
— Нічого, хай звикає, — вторила йому Ріта. — Знаєш, на три тисячі потягло! Дехто лопне від заздрощів!
— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька!
— А ти не кажи мамі, — повчала Ріта. — Рахунок — старику! Бах — і все!
— Так і зробимо!
— У тебе є сигарета? Я забула купити! Дай вогнику! Про яку це ти з ним дисертацію говорив? Мені щось мама натякнула…