Хто ти?
Шрифт:
— Моя докторська, — похвалився Роман.
— Ого! Ти рекордсмен…
— А чого ж паритись! Раз — і в дамки!
— Це по-моєму! А яка тема?
— Вражаюча! «Схематика Всесвіту в світлі релятивістських теорій».
— А не заплутаєшся?
— Батько напише! А я тільки одтарабаню! Тема дуже вдячна. На грані фантастики! Зате перспективна. Розумієш? Симпозіуми, з’їзди, конгреси!
— Це по-моєму. Я погуторю з своїм батьком! Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечений…
— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина…
— Тоді він поговорить… з ким треба…
— Ну, це інша справа!
Роман глянув за виріз блузки, мацнув очима пишні груди, обняв Ріту. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись, мов гадюка.
— Пусти… Незручно… Хіба нема місця? В губи не треба… Он батько йде…
Роман одступив убік, запалив сигарету. Ріта припудрювалась, дивлячись в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
— Ну, ми потопали, тату! Ждемо! Не спізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Зафуркотіла машина. Загавкав собака. Все затихло.
Кирило Степанович дивився вслід їм, гірко шепотів:
— Що ж це? Гм… «Потопали» і світова схематика… Так… Що ж це з тобою, Кириле?.. Сниться тобі, чи що?..
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалось, що він у чомусь дуже винуватий. Що він когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук мотора. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Люто загарчав собака біля хвіртки. Кирило Степанович поглянув на паркан. Звідти хтось махав рукою. Хто ж це? Невже Оксана?
Учений підтюпцем підбіг до паркана, дивився на змарніле обличчя дівчини, на її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулась, кивнула.
— Я проїздом. До лікарні. Електролікування. Якийсь новий метод.
— Оксанко… Голубонько, заходьте ж… чи що…
Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти…
Оксана похитала заперечливо головою.
— Не можу. Мене чекає машина.
— Ну як… рука…
— Погано, — сумно сказала дівчина. — І якраз ліва…
— А як же тепер… скрипка…
— Кінчилась моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась дівчина. — Два пальці не згинаються… Та й вся кисть не та…
— Гм… Так… Оксанко… Я не вмію висловлювати співчуття… Старий сухар…
— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Вже нічого не вдієш…
— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою, чи що?
— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б… Але для чого? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?
— Божественно!
— От бачте! Я хочу бути такою скрізь. Інакше не варто жити!
— Це ви дуже вірно! Хвалю. Але… якось же треба…
— Нічого… Буду працювати… Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, — паралізувало її!
— Що ви кажете?
— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу… Я чула, що Роман їде в Гаагу днями. Я хотіла побачити його…
— Його зараз… гм… нема тут…
— Я буду тут, в лікарні, кілька днів. Хай прийде завтра.
— Я скажу, Оксанонько! Скажу!
— Ну, прощайте, Кириле Степановичу…
— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте! Все тече, все міняється…
— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипачем… а людиною…
Машина рушила. Закурів пил.
Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього посвітліло. Яка чарівна дівчина! Хтозна… може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона. Це ж полярності! Як вона сказала? «Я народилася людиною, а не скрипачкою». Чудесно. І вона буде людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа… Горе моє, а не син… Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не знає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана!..
ПОРВАНІ СТРУНИ
У вікні лікарні хиталися могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне небо, і на ньому — ласкаві віти. Шшш… Шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість. У небуття. Нічого не треба. Нічого не хочеться…
Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка…
Сонце падає між сосен, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює Оксану, будить в грудях тривогу. Що це з нею? чому так боляче в душі?
Все, що з нею сталося, мов сон, мов кошмар. Чому це сталося? За що? Зовсім недавно… така радість… тріумф! Заручини… любов… Такі обрії… А потім — падіння! Страшне падіння. А втім, що це вона каже? Чому падіння? Сором так думати. Мільйони людей живуть просто, весело, не вміючи ні грати, ні співати… Аби співала душа… Душа! Це дуже правильно!